По́ловці — тюркський народ пізнього середньовіччя. У XI—XIV століттях населяли Євразійський степ від Дунаю до Іртиша (мали свою державу — Дешт-і Кипчак)[1]. У XI столітті опанували українські степи (Північне Причорномор'я), витіснивши на околиці печенігів, хозарів, ясів. У ХІ—XIIІ ст. перебували у тісних воєнно-політичних, культурних і торговельних контактах з Руссю, Візантією, Грузією, Аланією, Угорщиною, Болгарією, Волзькою Булгарією[1]. У 1236—1240-х роках підкорені Монгольською імперією, увійшли до складу Золотої Орди. Частина відкочувала до Візантії, Болгарії, Волощини, Угорщини, Кавказу, Русі[1]. Справили великий вплив на політику, військо, культуру, мистецтво сусідніх держав та народів. Говорили половецькою мовою, що в XIII—XIV ст. була мовою міжнаціонального спілкування на теренах Золотої Орди. Стали основним елементом етногенезу степових кипчацьких народів — кримських татар і татар, казахів[1] кумиків, караїмів, ногайців та інших. Взяли участь у генезі українців[2], угорців, молдован, румунів, росіян[2], народів Північного Кавказу, Криму, Поволжя та Середньої Азії. Найдовше половецьку ідентичність зберігали до XVIII ст. мешканці Куманської автономії в Угорщині. Інші назви — кипчаки, кумани.
Объяснение:
По́ловці — тюркський народ пізнього середньовіччя. У XI—XIV століттях населяли Євразійський степ від Дунаю до Іртиша (мали свою державу — Дешт-і Кипчак)[1]. У XI столітті опанували українські степи (Північне Причорномор'я), витіснивши на околиці печенігів, хозарів, ясів. У ХІ—XIIІ ст. перебували у тісних воєнно-політичних, культурних і торговельних контактах з Руссю, Візантією, Грузією, Аланією, Угорщиною, Болгарією, Волзькою Булгарією[1]. У 1236—1240-х роках підкорені Монгольською імперією, увійшли до складу Золотої Орди. Частина відкочувала до Візантії, Болгарії, Волощини, Угорщини, Кавказу, Русі[1]. Справили великий вплив на політику, військо, культуру, мистецтво сусідніх держав та народів. Говорили половецькою мовою, що в XIII—XIV ст. була мовою міжнаціонального спілкування на теренах Золотої Орди. Стали основним елементом етногенезу степових кипчацьких народів — кримських татар і татар, казахів[1] кумиків, караїмів, ногайців та інших. Взяли участь у генезі українців[2], угорців, молдован, румунів, росіян[2], народів Північного Кавказу, Криму, Поволжя та Середньої Азії. Найдовше половецьку ідентичність зберігали до XVIII ст. мешканці Куманської автономії в Угорщині. Інші назви — кипчаки, кумани.
За фантастически короткий по историческим меркам период времени Сибирь была включена в состав Русского государства и началось ее освоение. Таким образом, Русь превратилась в огромное государство, раскинувшееся на просторах Евразии. Так формировалась основа не только империи, но своеобразного цивилизационного комплекса, занимающего особое место в мировой системе цивилизаций. На смену Московскому государству пришла Россия.
Огромное значение, с этой точки зрения, имело присоединение Украины к России. Объединение в составе одного государства двух славянских народов превращало его в центр славянского мира. Это обстоятельство оказало большое влияние на историческое развитие России.
1.Крестовые походы – вооруженное движение народов христианского Запада на мусульманский Восток, выразившееся в целом ряде походов в продолжение двух столетий (с конца XI до конца XIII) c целью завоевания Палестины и освобождения Гроба Господня из рук неверных; оно является могущественной реакцией христианства против усилившейся в то время власти ислама (при халифах) и грандиозной попыткой не только завладеть некогда христианскими областями, но и вообще широко раздвинуть пределы господства креста, этого символа христианской идеи. Участники этих походов, крестоносцы, носили на правом плече красное изображение креста с изречением из Святого Писания (Лук. 14, 27), благодаря чему и походы получили название крестовых. Причины крестовых походов лежали в западноевропейских политических и экономических условиях того времени: борьба феодализма с возрастающей властью королей выдвинула с одной стороны ищущих независимых владений феодалов, о другой – стремление королей избавить страну от этого беспокойного элемента; горожане видели в движении в далекие страны возможность расширения рынка, а также приобретения льгот от своих ленных сеньоров, крестьяне спешили участием в крестовых походах освободиться от крепостной зависимости; папы и вообще духовенство нашли в руководящей роли. Другой причиной крестовых походов была перемена положения на Востоке. Уже со времен Константина Великого, воздвигшего у Святого Гроба великолепную церковь, на Западе вошло в обычай путешествовать в Палестину, к святым местам, и халифы покровительствовали этим путешествиям, доставлявшим стране деньги и товары .Начались жестокие притеснения христианских пилигримов, еще более усилившиеся после завоевания Сирии и Палестины сельджуками в 1076 году. Тревожные известия о поругании святых мест и о дурном обращении с богомольцами, вызвали в Западной Европе мысль о военном походе в Азию для освобождения Святого Гроба, вскоре приведенную в осуществление благодаря энергической деятельности папы Урбана II, созвавшего духовные соборы а Пьяченце и Клермоне (1095), на которых вопрос о походе против неверных был решен утвердительно, и тысячеголосый возглас народа, присутствовавшего на Клермонском соборе.
Объяснение: