Відповідь:
1894 – 1917 гг. – годы правления Николая II
1897 г. – введение золотого рубля
1898 г. – образование Московского художественного театра (МХТ)
1904 – 1905 гг. – Русско-японская война
1905-1907 гг. – Первая российская революция
9 января 1905 г. – «Кровавое воскресенье»
17 апреля 1905 г. - Указ Об Укреплении Начал Веротерпимости
14-15 мая 1905 г. – поражение русского флота в Цусимском сражении
6 августа 1905 г. – Манифест об учреждении законосовещательной Государственной думы
5 сентября 1905 г. – заключение Портсмутского мира
7-25 октября 1905 г. – Всероссийская политическая забастовка
17 октября 1905 г. – Высочайший Манифест о даровании свобод и учреждении Государственной думы
9-19 декабря 1905 г. – вооруженное восстание в Москве
11 декабря 1905 г. – закон о выборах в Государственную думу
23 апреля 1906 г. – издание Основных государственных законов
27 апреля – 8 июля 1906 г. – деятельность I Государственной думы
9 ноября 1906 г. – начало аграрной реформы П.А. Столыпина
20 февраля - 3 июня 1907 г. – деятельность II Государственной думы и издание избирательного закона 3 июня 1907 г.
1907 г. – окончательное оформление Антанты
1907 – 1912 гг. – работа III Государственной думы
1912 – 1917 гг. – работа IV Государственной думы
Пояснення:
Надеюсь так
Ремесло було високо розвинуте в античних містах Північного Причорномор'я. У ранню добу, починаючи з 1-го тисячоліття почалося відокремлення ремесла від сільського господарства; тоді ж можна говорити про дві основні галузі ремесел: залізоробне і гончарське виробництво.
За княжої доби міські ремесла відрізнялися від складнішим характером виробництва і вищою якістю виробів. У великих містах існувало вже бл. 60 ремісничих фахів: спеціалізовані галузі металургії, ковальство, виробництво зброї, гончарство, теслярство, ткацтво й кравецтво, обробка хутра, шкіри, льону і вовни, кістки і каменю, виробництво скла, додатків до харчування (напої) та ін. Зокрема, високо були розвинені вироби прикрас: одягу, оздоблення храмів, палаців та ін. будов; славилися іконописці й золотарі.
За соціальним станом ремісники Київської Руси поділялися на сільських вільних ремісників, холопів (рабів) на князівських, боярських або монастирських дворах і найчисленнішу групу вільних міських ремісників. Вони здебільшого оселялися в одному районі чи вулиці міста, по них і досі залишилися назви (наприклад, на київському Подолі Мечники, Кожум'яки, Гончарі тощо). Для захисту своїх інтересів міські ремісники об'єднувалися в товариства, які можна вважати зародками пізніших цехів — вони переважно мали назву дружин, на чолі яких стояв старійшина (староста). Ремісники деяких фахів (наприклад, золотарства) Київської доби вдосконалювалися головним чином на грецько-візантійських зразках. До міст Галицько-Волинської держави князі Романовичі за майстрів із заходу: Німеччини, Чехії, Польщі, надаючи їм особливі привілеї. Поруч з тим чимало виробів спроваджувано з інших країн, головним чином з Близького Сходу і Візантії.
Татарська навала деякі галузі його цілком занепали, інші зазнали погіршення техніки й якости виробів, послабли зв'язки міських ремісників з ринком. Найскоріше ремісництво відновилося у Галицько-Волинській державі, де у 2-й пол. XIV — 1-й пол. XV ст.ст. постала цехова організація в системі Маґдебурзького права. Вона швидко поширилася, і з кінця XVI — поч. XVII ст.ст. ремісники були об'єднані у цехи вже майже в усіх більших містах України. Цехи мали завданням регламентувати виробничу діяльність (продукцію, якість, ціни) майстрів і захищати їх від утисків можновладців, влади, а також від конкуренції сільських ремісників, які переселялися до міст.
Цехи гуртували кравців, шевців, кушнірів, постригачів, угнарів (гарбарів), сідельників, ковалів, слюсарів, ливарів, теслів, бондарів, токарів, різників, пивоварів, пекарів, цегельників, каменярів, з новіших ремесел — рукавичників, поясників, юхтинників, сап'яників, шабельників, рушничників, годинникарів, друкарів, граверів тощо.
Найбільшим ремісничим осередком був Львів, у якому вже у 2-й пол. XV ст., було понад 50 ремісничих професій, а у 1-й пол. XVII ст. — 133 ремісничі фахи; цехів наприкінці XVI ст. було 27, у 1-й пол. XVII ст. — 33, у яких працювало близько 2 000 цехових ремісників, пересічно 4 на одну майстерню (майстер, 2 підмайстрі, 1 учень). На другому місці був Київ (у XVI столітті]] — 20 ремісничих цехів). Меншими осередками бкли Луцьк, Кам'янець-Подільський, Перемишль, Ярослав.
За соціальною структурою ремісники належали до середньої групи міщанства (майстрі і заможніші позацехові ремісники) або до бідноти (підмайстри, учні та більша частина позацехових ремісників, т. зв. партачів). Більшість заможних майстрів були поляками, німцями або вірменами. Українців серед цехових ремісників на Західній Україні було мало, бо деякі цехи їх не приймали або не давали їм звання майстрів і забороняли учням стати підмайстрами. У Львові, наприклад, хоч українці працювали у близько 50 галузях ремісництва вони могли належати лише до 9 цехів, проте і в тих мали чимало труднощів. Часто управи міст забороняли українцям ремісникам проживати і працювати за своїм фахом поза визначеними для них дільницями (наприклад, на Руській вулиці чи на передмістях). Для захисту своїх прав українські ремісники разом з ін українського міщанства гуртувалися у братствах. Взагалі права ремісників були обмежені у містах, які не мали маґдебурзького права.