Распался халифат из за раздробленности страны
Халифат достиг своего расцвета при халифе Харуне ар-Рашиде (768-809 гг.), а распался в VIII-IX веках потому что: 1) власть Аббасидов не признавали свергнутые ими Омейяды (Кордовский халифат, к примеру, создал человек именно из этого рода); 2) усиливались противоречия между суннитами и шиитами (двумя направлениями ислама, сродни христианским конфессиям); 3) халиф дал своим наместникам слишком большую власть, чтобы те смогли подавить восстания; 4) природные условия распаду – крупные центры находились в оазисах или в долинах рек, которые окружали пустыни; 5) в халифат переселилось слишком много кочевников – турок-сельджуков.
Щоб заспокоїти українську громадськість, 22 вересня 1922 р. польський сейм ухвалив закон про автономію трьох східно-галицьких воєводств (Львівського, Тарнопільського, Станіславського) і постанову про заснування українського університету на державні кошти. Однак це був не більш як політичний маневр, що мав полегшити полякам утвердження їхньої влади на українських землях.
Управління в Західній Україні перейшло до Генерального цивільного комісара, який у своїй діяльності спирався на військові гарнізони. Окуповані території були поділені на округи. На Волині, Холмщині, Підляшші запроваджений стан військової облоги.
Нова польська конституція (1921 р.) ґрунтувалася на принципі унітарності польської держави, з єдиною законодавчою і виконавчою владою, без забезпечення національним меншинам будь-яких автономних прав. Не виконала Польща також узятих на себе міжнародних зобов’язань шанувати національні і віросповідні права національних меншин. На кінець 1922 р. поляки в Східній Галичині розподілили між собою майже 200 тис. га землі, на Волині – 112 тис., на Поліссі – 113 тис. га.
Наприкінці вересня – на початку жовтня 1921 р. на всій території Польщі проведений перепис населення. Фальсифікованими наслідками перепису уряд сподівався обґрунтувати польський характер Галичини, Холмщини і Волині а фактом участі місцевого населення у переписі продемонструвати світу визнання населенням Західної України її влади. Незважаючи на репресії, чимало галицьких українців бойкотували перепис, який перетворився в антиокупаційний плебісцит.
5 і 12 листопада 1922 р. відбулися вибори до сейму і сенату. За задумом польського уряду вибори мали стати одним з важливих заходів анексіоністської політики, а також засвідчити перед світовою громадськістю польську суверенність над цією територією і прояснити позицію Антанти. Еміграційні уряди УНР та ЗУНР і Міжпартійна рада виступили проти участі українського населення Східної Галичини у виборах. Керівництво всіх українських партій і Міжпартійна рада прийняли рішення про бойкот виборів у краї. В Комуністичній партії Східної Галичини (КПСГ) думки щодо виборів розділилися: опозиційна частина партії (васильківці) бойкотувала вибори, решта комуністів, згідно з постановою ЦК Комуністичної робітничої партії Польщі, оголосила про намір взяти в них участь. Для цього останні створили легальну організацію – Союз пролетаріату міст і сіл. Підтримала вибори й Українська селянська партія (хліборобів), яка користувалася матеріальною і організаційною підтримкою властей.