патриарх московский и всея руси никон (в миру никита минич) родился в 1605 г., в семье крестьянина села вельдеманово (ныне нижегородская область, перевозский район). юношей никита ушел в макарьев желтоводский монастырь. через несколько лет он станет священником. потрясенный смертью своих детей, он убеждает жену уйти в монстырь, а сам на белом озере, в анзерском скиту, принимает монашество под именем никона. в 1642 г. никон переходит в кожеозерскую пустынь и вскоре становится её игуменом. с 1646 г. он делается известным царю алексею михайловичу, по желанию которого вскоре назначается архимандритом московского новоспасского монастыря. в 1648 г. никон – митрополит новгородский.
в 1652 г. никон перевозит в москву из соловецкого монастыря мощи святого митрополита филиппа (память 23 декабря с. в это время в москве умирает патриарх иосиф, и никон избирается его преемником.
еще при патриархе иосифе, в видах упорядочивания церковной жизни, образовался в москве кружок ревнителей, с царским духовником стефаном вонифатьевым во главе. воззрения ревнителей разделял и никон. сам царь, примыкая к ревнителям в общей постановке , на способ ее осуществления имел, однако, особый взгляд, так как сколнен был придавать церковной реформе политическое значение. алексей михайлович считал необходимым тесное единение церкви с греческой и малороссийской, а оно, по его мнению, могло быть достигнуто путем согласования церковной практики с греческими образцами.
царя и патриарха связывала настоящая дружба. еще будучи архимандритом, никон каждую пятницу ездил к царю во дворец, и они подолгу засиживались за откровенной беседой; царь и сам нередко его навещал. когда никон стал патриархом, царь иногда целые дни проводил с ним в загородных монастырях.
первым важным распоряжением никона и вместе с тем началом церковной реформы было предписание (в 1653 г.) "творить в церкви" вместо "метаний на колену" поклоны "в пояс" и креститься "тремя персты". созванный патриархом никоном в 1654 г. собор постановил исправить богослужебные книги по древним рукописям. собор 1656 г. одобрил служебник никона и проклял крестящихся двумя перстами.
противники никона восстановили царя против патриарха. никон сложил с себя сан и уехал в воскресенский монастырь. на состоявшемся в 1666 г. в москве соборе никон был приговорён к лишению сана и сослан в ферапонтов монастырь, а после в более тяжелое заключение – в кирилло-белозерский монастырь. царь федор алексеевич решается перевести никона в воскресенский монастырь, а вместе с тем ходатайствует перед восточными патриархами о разрешении никона и о восстановлении его в патриаршем достоинстве. разрешительная грамота уже не застала никона в живых: он скончался на пути, в ярославле, 17 августа 1681 г., и был погребен в воскресенском монастыре как патриарх.
Королівство Русь (Королівство русинів, Королівство Руси, Королівство Руське; лат. Regnum Rusiae, Regnum Ruthenorum) — уживана в латиномовних джерелах, переважно у XIV столітті, назва Галицького князівства[1]. Пізніше під впливом цієї назви Галичину стали ототожнювати з Руссю (у вузькому значенні цього слова). У західних пам'ятках більш раннього часу інколи королівством неофіційно називали всю Руську державу (Київську Русь), а її великих князів іменували королями.
Коронованими королями Русі були Данило Романович (з 1253) і Юрій Львович (останній на аверсі маєстатичної печатки названий «Rex Rusiae» — король Русі, а на реверсі — «Dux Ladimiriae» — князь Володимирії). У своїх грамотах Юрій II титулувався «князем всієї Малої Русі» або «князем Руського королівства».
В іспанській «Книзі знань» фігурує Львівське королівство (Leon); частину тексту, де йдеться про це, деякі історики датують 1303—1306.
Після захоплення у 1349 році Королівством Польським Галицької землі польському королю Казимирові III довелося враховувати традиції самостійного державного існування Галицько-Волинського князівства та Руського королівства. У низці документів за 1350—1358 роки Казимир III титулував себе не лише королем Польщі, а й володарем Королівства Русі. Крім того, він випускав окрему монету для Руського королівства — руський грошик. Усе це свідчить, що питання про державно-правову форму анексії Галицького князівства, яке в Західній Європі прирівнювали до королівства, на той час не було остаточно вирішеним. Як відзначив польський історик Юзеф Сєрадзький (Józef Sieradzki, 1900—1960[2]), Казимир III уважав вигідною для себе персональну унію двох рівноправних королівств (Польщі і Галицької Русі), об'єднаних особою одного монарха. Однак незабаром перемогла репрезентована польською політичною елітою тенденція до беззастережного включення «Руської землі» (terra Russiae) до Корони Польської як її складової частини. Вживаний не лише в західноєвропейських і угорських, а й у польських актах і хроніках термін «Королівство Руське» засвідчує, що завойовані Польщею галицькі волості сприймалися поляками як окреме політичне утворення, відмінне як етнічно, так і культурно від решти Польського королівства.
1372 року король Угорщини і Польщі Людовик Угорський, представник Анжуйської династії Капетингів, передав Королівство Русі «з містами й населенням у вічне управління» князю Владиславові Опольському.
1387 року встановилося довготривале панування Польщі на теренах Руського королівства. На чолі польського війська, яке здійснило анексію, була поставлена королева Ядвіга — дочка короля Людовика Угорського, а не її чоловік — Владислав II Ягайло[3]: спадкові права Ядвіги на угорську корону полегшували полякам усунення з повітів Галичини угорських старост. Незважаючи на підпорядкування Королівства Русі Польщі, Угорщина і далі претендувала на територію королівства (іменуючи його Королівством Галичини та Володимирії (Ґаліції і Лодомерії)).
Объяснение: