У середині XIV ст., після того, як припинила існування Галицько-Волинська держава, Україна потрапила в політичну орбіту Литви та Польщі. У цей період набули нового змісту політичні процеси, що розпочались на попередніх стадіях історичного розвитку — посилення ролі окремих станів, поява нових державних інституцій. Розвивалися правові засади суспільного життя внаслідок внутрішніх змін і запозичення західноєвропейських правових норм. На історичній арені постали козацтво, православні церковні братства, греко-католицька (уніатська) церква.
В історичній науці сформувались два напрями розгляду політичної історії України в XIV—XVII ст. Згідно з першим, представленим переважно у працях російських істориків, в публікаціях радянської доби, українські та білоруські землі (Південно-Західна Русь) були загарбані Литвою та Польщею; протягом тривалого часу місцеве населення, спираючись на до Московського князівства, вело боротьбу за звільнення, об’єднання в єдину державу. Другий напрям представлений працями польських, литовських, багатьох українських та деяких російських дослідників. Вони розглядають Велике Литовське і Московське князівства як дві рівноправні держави, дві Русі, що розвивались осібно.
Основной причиной войны стала революция во Франции в 1789 году. Она не понравилась императору Священной Римской империи Леопольду II и прусскому королю Фридриху-Вильгельму II. Они поставили целью остановить распространение революционных идей в 1791 году во время встречи вблизи Дрездена. В феврале 1792 года они заключили австро-прусский альянс.К началу боевых действий у Франции было три армии общей численностью в 150 тыс. человек. Северной командовал маршал Рошамбо, центральной генерал Лафайет, а Рейнской – маршал Люкнер.В 1797 году французы объявили войну Венецианской республике, быстро выиграли ее и вскоре заключили мир с Австрией в Кампо-Формио. Так завершилась эта война. Франция получила в свою сферу влияния левый берег Рейна, Голландию и некоторые владения Венецианской республики.