Кінець XIX віку визначився з'явищами, що характеризують новий зворот в історії людськости. Ці з'явища свідчать за те, що п'ятий акт великої історичної трагедії, званої "боротьбою націй", вже начався і закінчення наближається. Ті з'явища - це уоружені повстання зневолених націй проти націй гнобителів. На наших очах відбулися криваві повстання Вірмен, Кретян-Греків, Кубанців і нарешті Боерів. Коли ще поглянути на ту більше чи менше гостру боротьбу в її перших фазах, яку провадять зрабовані народи Австрії, Росії та Туреччини проти націй-панів, на той смертельний антагонізм, який існує поміж німцями і французами, англічанами і росіянами, коли зважити, яку страшну масу регулярного війська утримують ворожі поміж собою нації, то стане зовсім очевидним, що все світове національне питання вже зовсім достигло хоч і далеко стоїть до необхідного, дійсного та справедливого розв'язання. Проте, шлях до розв'язання єдино можливий, певний і хосенний показали нації, що вже повстали проти чужого панування, в якій би формі політичного верховенства воно не виявлялося, і цей шлях є противний Гааґській конференції.
Ми визнаємо, що наш нарід теж перебуває у становищі зрабованої нації.
Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виливатись у форму незалежної, самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим не обмежовану змогу всестороннього розвитку духового і осягнення найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний розцвіт індивідуальности можливий тільки в державі, для якої плекання індивідуальности є метою, - тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність є головна умова існування нації, а державна незалежність є національним ідеалом у сфері міжнаціональних відносин.
Объяснение:
Кінець анто-склавинського етапу генезису слов’ян знаменувався вступом східного слов’янства у період існування племінних княжінь VІІІ–ІХ ст. У цей час відбувалася культурна та політична консолідація східних слов’ян, що завершилась у ІХ ст. створенням держави, котра відома під назвою Київська Русь.
Міграційні процеси під час Великого переселення народів лягли в основу творення багатьох сучасних народів Європи. Українці не стали винятком. Вони – прямі етнокультурні спадкоємці склавинів і антів.
Правобережна Україна була частиною прабатьківщини слов’ян. Слов’яни Лівобережжя України поступово заселяють нові землі на півночі і на північному сході, до цього зайняті балтами й угро-фінами. Витіснивши аварів з Причорномор’я, слов’я-
ни посідають їхнє місце. Таким чином, в процесі Великого переселення народів упродовж VI–VII ст. н. е. слов’яни заселили майже всю територію нинішньої України.
На великій території – від Карпат до верхів’я Волги – формуються східнослов’янські племена і племінні об’єднання. Ці нові утворення, на відміну від попередніх – склавинів і антів, включають у себе вже півтора десятка різних племінних груп. Про них повідомляє наш найдавніший літопис «Повість минулих літ». Племінними об’єднаннями, з яких згодом сформувався український етнос, були: поляни, древляни, сіверяни, тиверці, уличі, волиняни, дуліби і білі хорвати.
Поляни займали територію на захід від Середнього Дніпра між його притоками Тетеревом і Россю. Політичним центром був Київ.
Древляни проживали в південному басейні Прип’яті, Горині, на західному березі Дніпра і в північному басейні Тетерева. Їх політичний центр – Іскоростень (нині м. Коростень на Житомирщині).