Филипп II Испанский родился в Кастилии в 1527 Году, в семье императора Священной Римской империи и короля Испании Карла I. Его детство отдельно от Карла I в городах Толедо и Вальядолиде. Отец хотел для сына подходящее образование, которое будет достойно будущего короля. В основном, за воспитание Филиппа отвечала его мать, Карл I редко виделся с сыном, потому что все время было занято государственными делами. Король был постоянно в разъездах, его ждали сразу в нескольких странах: в Италии и Нидерландах. Мальчик рос в окружении природы, поэтому любовь к ней у него проявилась с ранних лет. Когда Филипп вырос, он часто выезжал на охоту и рыбалку. Также мальчик был очень религиозен. В детстве юный король был окружен заботой, лаской и теплом, что сказалось на его отношении к собственным детям. Для Филиппа был создан личный двор, в котором было пятьдесят детей из самых знатных дворянских фамилий Испании.Вместе они учились и воспитывались, Карл I лично отбирал самых лучших учителей и воспитателей, которые были знаменитыми учеными. Они привили Филиппу любовь к чтению, позже, король собрал огромную библиотеку, насчитывавшую более 10 тысяч томов. Он предпочитал произведения Коперника, Эразма и Дюрера. Однако мальчика совершенно не обучали иностранным языкам, что впоследствии сказалось в будущем. Когда будущему королю было одиннадцать лет, умирает его мать Изабелла Португальская. Филипп был хорошо подготовлен к роли правителя Испании. Главной своей целью он видел процветание государства, фамилии Габсбургов и защиту страны от турецких нападений. В отличие от своего отца, он не брал на себя роль полководца, оставив эту должность генералам.
Резиденцией короля стал Мадрид в 1561 году, в котором он велел установить Эскориал, ставший своеобразным символом власти Филиппа. Мадрид стал столицей Испании. Филипп придерживался авторитаризма и бюрократизма. Он не доверял советникам и полностью полагался на свои собственные силы, либо иногда прибегал к людей, на которых он полностью мог положиться. В основном дворяне были несколько отдалены от двора и власти. Король тщательно выбирал людей на государственную службу, он искал профессионалов своего дела, образованных людей, которых Филипп отбирал всегда лично после Длительной беседы.
Період з кінця XIV до початку XVI ст. - час боротьби за збереження культурної самобутності України, подальшого формування українського народу. Чужоземне пригноблення та постійні напади турків і татар не сприяли розвиткові української культури.
Україна мала тісні зв'язки з культурами російського, білоруського, болгарського і сербського народів. Наприкінці XV ст. великий вплив на їх розвиток спричинило виникнення у Кракові та Чорногорії східнослов'янського друкування кирилицею.
У 1491 р. у Краківській друкарні було надруковано "Октоїх", "Часослов", а в 1495 р. у Чорногорії - "Псалтир". Ці книги поширилися в Україні. На початку XVI ст. видавничу діяльність розпочав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина. Протягом 1517-1518 рр. у Празі кирилицею він видав кілька частин Біблії, а в 1525 р. у Вільно - "Апостол". У 1577 р. князь К. Острозький заснував друкарню в Острозі.
У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу.
Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбонні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустрічаються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині.
Наприкінці XV - на початку XVI ст. у Європі знали про наукову роботу Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Павла Русина - в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії.
Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових елементів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, легенди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія - українські пісні й думи. Виконували їх народні співці - кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику героїв. Найвідомішою є "Дума про козака Голоту".
В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому ХІV - ХV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі.
Згідно з концепціями М. Карамзіна (1766-1826), В. Ключевського (1841-1911), М. Погодіна (1800-1875), Київська держава була результатом витвору великоруської народності. Російський письменник О. Солженіцин, претендуючи на роль знавця історії, у брошурі "Як нам облаштувати Росію?" пише: "Це все фальшива вигадка, що мало не з IX століття існував український народ з особливою неросійською мовою".
Підбиваючи підсумки, зауважимо, що наприкінці XIV - на початку XVI ст. більшість українських земель опинилася під владою Великого князівства Литовського, а згодом Польщі; Закарпаття було під владою Угорщини, Буковина - під владою Молдови, Чернігівська земля з 1503 р. належала Московській державі, Північне Причорномор'я - Кримському ханству.
Возникло земледелие и скотоводство.