Україна мала тісні зв'язки з культурами російського, білоруського, болгарського і сербського народів. Наприкінці XV ст. великий вплив на їх розвиток спричинило виникнення у Кракові та Чорногорії східнослов'янського друкування кирилицею.
У 1491 р. у Краківській друкарні було надруковано "Октоїх", "Часослов", а в 1495 р. у Чорногорії - "Псалтир". Ці книги поширилися в Україні. На початку XVI ст. видавничу діяльність розпочав білоруський учений-гуманіст Франциск Скорина. Протягом 1517-1518 рр. у Празі кирилицею він видав кілька частин Біблії, а в 1525 р. у Вільно - "Апостол". У 1577 р. князь К. Острозький заснував друкарню в Острозі.
У XV ст. в Україні в царині освіти ще зберігалися давні традиції. Початкові школи існували при великих церквах і монастирях у містах, а також у деяких садибах магнатів. Вчителями в основному були дяки, які навчали читати, писати та церковного співу.
Вихідці з України навчалися в багатьох європейських університетах, зокрема в Болонському, Краківському та Празькому. У Сорбонні імена студентів-українців, а також бакалаврів і магістрів зустрічаються вже у другій половині XIV ст., а в середині XV ст. Сорбонна мала кількох докторів-українців. Ті, хто здобув освіту за кордоном, повернувшись в Україну, поширювали тут передові ідеї гуманізму, зокрема вчення Яна Гуса. Дехто залишався працювати на чужині.
Наприкінці XV - на початку XVI ст. у Європі знали про наукову роботу Юрія Дрогобича (Котермака) у Болонському університеті, Павла Русина - в Краківському. У 1481 р. Юрій Дрогобич був обраний ректором Болонського університету. Він написав низку наукових праць з філософії, медицини, астрономії.
Кінець XIV ст. позначений змінами, що відбуваються й у народній творчості. Обрядова поезія істотно звільняється від культових елементів. Український народ створює прислів'я, приказки, казки, легенди. Починаючи з XV ст. зароджується епічна поезія - українські пісні й думи. Виконували їх народні співці - кобзарі. В основному ці твори відбивали історичну тематику, прославляли героїв. Найвідомішою є "Дума про козака Голоту".
В Україні й далі розвивається літописання. Цікаві історичні відомості містилися в "Короткому Київському літописі", датованому ХІV - ХV ст., а також у так званих литовських літописах. Поширення дістали й церковно-літературні твори: послання, житія святих. Особливо багато таких описів з'явилося в Києво-Печерській лаврі.

Поряд із церковною розвивалася й світська література, зокрема збірник "Ізмарагд" на морально-побутові теми, збірник повістей "Александрія" про Олександра Македонського, повісті про Троянську війну.
З'являються нові елементи в архітектурі. Будуються муровані замки з вежами, ровами, мостами (у Луцьку, Кременці, Хотині). Під впливом західної архітектури почали споруджувати безбанні храми. Було збудовано багато монастирів: Києво-Печерський, Дерманський, Унівський, Троїцький. Головними замовниками стають шляхта, міські та сільські громади, чиї естетичні вподобання впливали на архітектуру.
До найкращих зразків живопису цього періоду належать сюжети-композиції "Різдво Христове" і "Успіння Богородиці" у Кирилівській церкві в Києві (XIV ст.), малювання Онуфріївської церкви в селі Лаврове (XII ст.) і Вірменського собору у Львові (ХІV - ХV ст.). Дістали поширення ікони, намальовані на дошках. Серед іконописців вирізняється Петро Ратенський, який намалював ікону "Богородиця" у Володимиро-Волинському соборі й Петрівську ікону в Успенському соборі в Москві.
Подальшого розвитку набули також хоровий спів, танцювальні жанри інструментальної музики (гопак, козачок), музичний і танцювальний фольклор, гра на бандурі.
Объяснение:
С древнейших времён люди слагали легенды о героизме воинов, профессия военнослужащего считалась одной из самых престижных, а ветераны войн удостаивались высоких наград. К сожалению, из-за этого большинство людей, которым не приходилось видеть военных действий своими глазами, забывает про то, что война – это в первую очередь не подвиги и слава, не борьба за правое дело, а смерть, страдание и разрушение.
Про то, как люди «играют в войну» писал Л.Н. Толстой в романе-эпопее «Война и мир». Андрей Болконский (которому и принадлежат слова о том, что война – «самое гадкое дело в жизни») считал, что главное в жизни – это слава и власть. Убеждённый в этом, во время Аустерлицкого сражения он совершает героический поступок: ведёт солдат в бой со знаменем в руках, в результате чего его тяжело ранят. Только оказавшись в эпицентре военных действий, увидев своими глазами смерти простых солдат и получив серьёзное ранение, Андрей понимает, насколько ничтожны по сравнению со всем этим его идеалы. С развития этого персонажа Толстой показывает, насколько глупо считать войну игрой, в которой есть победители и проигравшие.
Другое монументальное произведение, посвящённое войне, – «Тихий дон» Михаила Александровича Шолохова. Главный герой романа Григорий Мелехов идёт на гражданскую войну с мыслью о том, что, сражаясь за революцию или против неё, он борется за правду. Однако со временем он понимает, что правда не может быть ни на стороне красных, ни на стороне белых, потому что она заключается не в кровопролитии, а в мирном труде. Одним из событий, благодаря которым герой изменил своё отношение к войне, стала смерть его родного брата Петра. Михаил Кошевой хладнокровно убивает его, несмотря на то, что они жили в одном хуторе. «Братоубийственная» война заставила Кошевого увидеть в своём приятеле заклятого врага. Увидев бесчинства, которые совершают люди вне зависимости от того, на чьей стороне они воюют, Мелехов осознаёт, что никакие идеалы не могут стоить человеческой жизни.
Именно истории этих персонажей показывают, что война - это не борьба за правду, не прославиться, а "самое гадкое дело в мире".