1) В ходе подавления национально-освободительного движения царизм осуществлял стратегию «выжженной земли» «по очищению» наиболее благоприятных районов Казахстана для дальнейшей колонизации земель.
2) Движение носило общенациональный характер
3) Возрождение атрибутов национальной государственности
4) Явилось мощным толчком к росту национального самосознания. Казахи включились в активную политическую деятельность.
5) Тысячи повстанцев школу вооружённой борьбы (опыт борьбы)
6) Часть повстанцев откочевала на территорию Монголии и Китая
7) 150 тыс. трудящихся Казахстана были отправлены на тыловые работы.
8) Укрепление межнациональных отношений. Публицист С. Ужгин выпустил прокламациb «Слово о событиях в Карабалыке», где разоблачал политику царизма и призывал восставших к решительности. Демократическая часть русского крестьянства с сочувствием относилась к восставшим. Губернатору М. Фольбауму доносили, что крестьяне Иван Долматов и Дермидон Федосов возбуждали толпу киргиз к тому, чтобы они не давали составлять список призываемых туземцев. В селении Бургун бедняк Демко скрывал у себя трёх братьев Канаевых и Айдосова.
В Тургае Никита Кротов обучал повстанцев искусству военного дела и сам погиб в одном из сражений с карателями. Одним из видных организаторов Каркаринского очага восстания был Е. Курев. На стороне восставших сражалась дочь предпринимателя Софья Вербицкая.
9) История национально-освободительного движения отражена в произведениях художественной литературы: М. Ауэзова «Лихая година», С. Сейфуллина «Тернистый Путь»,
С. Муканов «Ботагоз».
Оно было направленно против военно-колонизаторской политики царизма, против феодально-байской верхушки аула, против империалистической войны.
Впервые после национально – освободительного движения под руководством Кенесары Касымова восстание 1916 года имело всеказахский характер, охватив все регионы обширного края. Восстание имело антиколониальную и антиимпериалистическую направленность, классовый момент (борьба против феодальной верхушки) был второстепенным по сравнению с главной задачей восстания – национальным и политическим освобождением
Ольга (бл. 910-969 рр.) – велика княгиня київська (944-957 рр.). Управляла Київською Руссю в роки неповноліття свого сина Святослава. Придушила повстання деревлян, які вбили її чоловіка, князя Ігоря, упорядкувала збирання данини. Уперше на чолі руського посольства відвідала візантійську столицю Константинополь. Була християнкою, але охрестити свою державу не змогла. Канонізована православною церквою
внутрішна політика
Придушила повстання деревлян і підпорядкувала їхні землі безпосередньо Києву.
Здійснила першу державну реформу на Русі: чітко визначила землі, із яких збирала данину.
Улаштувала «становища» і княжі «погости» – місця зберігання зібраної данини і осередки центральної влади.
Закріпила за княжою казною «ловища» – землі, багаті на хутрового звіра, що забезпечувало постійний прибуток.
Розбудовувала, прикрашала й зміцнювала свій стольний град. У Києві було збудовано нову князівську резиденцію – Ольжин двір із «теремом кам’яним», дерев’яну християнську церкву і систему укріплень.
зовнішна політикаЗовнішня політика
Надавала перевагу дипломатії перед війною. У 946 р. (або 957 р.) на чолі мирного посольства відвідала Константинополь й уклала угоду з імператором Константином VII Багрянородним.
Відповідно до русько-візантійської угоди надсилала свої дружини допомагати Візантії у війні з арабами в 967 р. та боротьбі з норманами й болгарами.
Здійснила першу спробу встановити дипломатичні контакти із Західною Європою. У 959 р. надіслала послів до німецького імператора Оттона І з проханням направити єпископа для хрещення Русі. Місія ченця Адальберта, що діяла на Русі в 961–962 рр., завершилася провалом.