В концепции просвещённого абсолютизма, главной идеей является понимание монарха (царя, императора) собственной ответственности за всех подданных, без исключения для каких-то сословий или классов. Подданные же, в свою очередь, должны оценить такое поведение государя и всячески его начинаниям.
Ключевые элементы политики просвещенного абсолютизма:
Обеспечение повышения уровня жизни граждан – развитие медицины, науки, различных искусств, внедрение новых технологий.
Увеличение грамотности – развитие и популяризация общественного образования.
Передача части управленческих функций представителям общества — введение выборности судейских и административных должностей.
Экономический либерализм – снижение налогов, отмена монопольных прав лиц или организаций на добычу, производство и торговлю какими-либо товарами и ресурсами.
Равенство перед законом – одинаковые наказания и поощрения для всех граждан, вне зависимости от сословного происхождения, наличия связей или занимаемой должности.
Закон, в концепции просвещённого абсолютизма, представляется единым для всех, без разделения на сословия и должности. Однако в выстроенной Екатериной II системе, дворяне если не стояли выше закона, то уж точно получили «особый» статус при рассмотрении дел в суде.
На початку XIX ст. Наддніпрянська Україна входила до складу Російської імперії. Провідним сектором її економіки в цей час було сільське господарство, адже аграрна сфера стала серцевиною тодішньої феодально-кріпосницької системи. Земля — основний засіб виробництва — належала поміщикам, головна виробнича сила — селянство — було залежне від феодала чи держави.
У зазначений період в Україні домінувало поміщицьке землеволодіння. Майже 75% усієї землі було у дворянських руках. Маєтки поміщиків з кожним роком деградували та занепадали. Конкретним свідченням цих процесів було:
• посилення експлуатації селян;
• низький рівень організації праці;
• технічна відсталість сільськогосподарського виробництва;
• зниження прибутків землевласників тощо.
Борг поміщиків державі невпинно зростав і в 1850 році становив понад 83 млн. крб. Унаслідок цього наприкінці 50-х pp. XIX ст. під борговою заставою перебував майже кожен четвертий поміщицький маєток в Україні та кожен третій кріпак.
Щоб збільшити свої прибутки, поміщики значно посилили експлуатацію залежних від них селян, які, згідно з переписом 1810 року, становили 60,5% населення підросійської України. Селяни вважалися власністю дворян і цілком залежали від їхньої волі. Поміщики розпоряджалися самими селянами та їхніми господарствами, переселяли їх в інші маєтки, продавали або обмінювали їх, регламентували сімейний побут. Хоч закон 1797 року офіційно встановив триденну панщину, фактично вона становила 4-6 днів на тиждень. Крім панщини, селяни змушені були відробляти й додаткові повинності, сплачувати натуральний і грошовий податки.
Довідка.
Категорії залежного населення:
• поміщицькі селяни;
• державні селяни;
• військові поселенці;
• «робітні люди». Урочні (здольні) селяни — селяни, що отримували від пана щоденне завдання (урок), причому таке важке, що його не можна було виконати й за два — три дні.
Панщинні селяни (панщани, панщанники) — кріпаки, які за користування землею виконували на користь господаря певні роботи. Зазвичай поміщицькі землі поділялися на дві частини. Три дні на тиждень селяни обробляли панську землю, три дні — відведену їм у користування.
Оброчні селяни — кріпаки, що сплачували поміщикові за користування землею грошовий або натуральний податок (оброк), розмір якого залежав від волі господаря.
Посесійні селяни (фабричні, заводські) — особисто залежні селяни, що були довічно прикріплені до заводів та фабрик, які належали приватним особам.
Державні селяни
У Наддніпрянській Україні, крім селян-кріпаків, були й державні селяни, які вважалися особисто вільними. За користування землею вони сплачували державі грошову ренту, яка становила майже 40% їхніх прибутків. Більшість державних селян була не в змозі знайти такі кошти, тому з року в рік їхні борги зростали.
У пошуках порятунку від злиднів і голодної смерті державні селяни йшли на Південь України. Попит на робочі руки в цьому регіоні був значний. Наприклад, з Полтавської та Харківської губерній у 40-х pp. у південні райони щорічно вирушали на заробітки десятки тисяч селян. Окрім цього велика частина заробітчан-кріпаків, як правило, покидала свої домівки без дозволу поміщиків. Щоправда, інколи землевласники за відповідну плату самі здавали зубожілих селян вербувальникам на промислові підприємства та плантації цукрових буряків.
Объяснение:
https://uahistory.co/book/new/94.html