Державотворчі традиції Запорізької Січі виявилися у: А) військово-адміністративному устрої; Б) використання давніх вікових традицій В) козацькому республіканському устрої Г) продовженні патріархальних традицій Київської Русі.
Запорізька січ, що стояла на острові Хортиця, була описана Н.В. Гоголем у його знаменитому творі "Тарас Бульба". Насправді на Хортиці насправді в ті часи січі не було, але Гоголь описав її так майстерно, що письменнику неможливо було не повірити. До речі, тепер Січ там стоїть – це музей просто неба.
Козацькі "січі" – унікальні військові поселення. Там жили козаки, завданням яких було обороняти південні кордони Російської імперії від набігів кочівників та брати участь у військових походах. Нерідко й самі козаки ходили "за здобиччю". Вони були серйозною воєнною силою.
Майже все життя козака проходило у численних походах. Січі були радше постійними військовими таборами, ніж поселеннями. Жінки на саму Січ не допускали. Вони жили поза січою, як і численні селяни (козаки їх називали гречкосеями) та ремісники.
У передмісті Запорізької Січі були пекарні, лавки, шинки, кузні та інші необхідні для життя численних козаків заклади.
Запорожці вірили у бога, молилися у церкві, що стояла на території Січі.
Сама Січ поділялася на курені; у кожному був курінний отаман, який керував своїм куренем, але підпорядковувався спільному отаманові.
Отаман вибирався із запорозьких козаків на загальних зборах. Там вирішувалися всі важливі питання.
Закони Січі були дуже жорсткими. Злочини каралися жорстоко: наприклад, убивцю закопували живцем разом із убитим, а за крадіжку прив'язували до ганебного стовпа, а ті, хто проходив повз нього, били злодія палицею. Особливо зневажали козаки трусів та зрадників. Дух товариства і патріотизму дуже сильний у козаках. "Немає уз святіше товариства", - каже Тарас Бульба у Гоголя. Інакше й бути не могло: життя козаків було сповнене небезпек, і в бою кожен готовий був загинути чи пожертвувати життям за інших – як Тарас Бульба.
Спартак - один из самых славных героев древнего мира - не может не привлекать горячих симпатий и искреннего восхищения советской молодежи. Гладиатор, выступавший в цирках Рима на потеху кровожадной аристократической черни, раб-фракиец, презираемый римскими патрициями, как представитель низшего сословия и низшей расы, варвар и враг Рима - он обладал гениальной прозорливостью подлинного вождя демократических масс. Став во главе грандиозного восстания рабов, Спартак превратился в "великого генерала" (Маркс) , в полководца "античного пролетариата", потрясшего основы Рима, и имя его на многие века стало знаменем революционной борьбы. На всем протяжении новой истории славный образ вождя гладиаторов всегда символизировал благородное служение возвышенным идеалам освобождения угнетенного народа, неуклонную последовательность в борьбе за достижение поставленной цели, железную волю и великолепную отвагу. Во Франции - в эпоху подготовки буржуазной революции 1789 г. , в грозный баррикадный 1848 год, в дни Коммуны, в России - в период созревания декабристских обществ и в годы пропаганды революционного марксизма, в Германии - в годы деятельности Лессинга и в эпоху роста коммунистического влияния после Первой мировой войны - образ Спартака вдохновляет многочисленных поэтов, драматургов, художников, ваятелей. Роман Рафаэлло Джованьоли создан в одну из таких эпох революционного подъема: в 70-е годы столетия Италия, под водительством Мадзини и Гарибальди, вела упорную борьбу за воссоединение, за национальную независимость против полчищ оккупантов Наполеона III, против австрийского владычества и папской власти. Возникший на гребне народного движения, "Спартак" Джованьоли исполнен такого пламенного освободительного пафоса, такой страстной ненависти ко всяческому угнетению и рабству, что до сих пор, несмотря на ряд существенных недостатков, продолжает оставаться одним из наиболее любимых нашей молодежью исторических романов. Недаром советские издательства несколько раз переиздавали произведение Джованьоли, недаром "Молодая Гвардия" снова предлагает его молодому советскому читателю. Для того, чтобы по достоинству оценить положительные и отрицательные стороны романа Джованьоли, необходимо, прежде всего, вспомнить реальный ход событий, каким он представлялся по немногим дошедшим до нас историческим источникам. Восстание италийских рабов, руководимое фракийцем Спартаком, принадлежит к числу самых крупных движений угнетенных масс античного общества. Таким его делает и большое число восставших, и широкие территориальные рамки, и необычайная напряженность борьбы. Восстание вспыхнуло в самом сердце римской державы, в Италии, охватив ее значительную часть. Никогда еще рабовладельческое общество не стояло так близко к гибели, и никогда задача освобождения рабов не была, казалось, так близка к решению. Восстание Спартака было подготовлено всей предшествующий историей гражданских войн в Риме. Оно вспыхнуло в конце 70-х гг. I в, до нашей эры, что не было случайным. В это время политическая атмосфера в Италии и в провинциях была чрезвычайно накалена. Не так давно закончилось грозное восстание италиков ("союзническая война"), с трудом подавленное римлянами. Малая Азия и Греция были опустошены в результате ликвидации движения Митридата. Борьба марианцев и сулланцев закончилась реставрацией сенаторского режима, обострявшей противоречия среди свободного населения Италии. В Испании продолжалось весьма опасное для правящего класса Рима восстание, во главе которого стоял Серторий. На море чрезвычайно усилилось пиратство.
1. Экономические причины. Решающую роль в ослаблении, а затем гибели Византии сыграли, конечно, внутренние причины. Главной из них был экономический упадок как деревни, так и города, разорение крестьянства и городских масс страны. Крушение экономики империи было ускорено проникновением иностранных, в первую очередь итальянских, купцов во все сферы экономической жизни Византии. Их деятельность тормозила дальнейшее развитие производительных сил. Политика покровительства иностранцам, вся недальновидность которой с особой силой проявилась во время осады Константинополя, послужила также одной из причин его гибели. Подобно червоточине, венецианский и генуэзский торговый капитал подточил изнутри Византийскую империю, лишил ее жизненных сил и былых богатств. Византийской торговле и ремеслу был нанесен непоправимый ущерб, ослабло, а затем рухнуло господство Византии на море.
2. Разобщённость общества. Правящие феодальные и церковные круги Византии не только не смогли возглавить широкие народные массы, но оказались не восстановить единство в своих собственных рядах. В момент, когда требовалась консолидация всех сил государства, в нем всюду царили раскол и вражда, взаимная подозрительность и неверие в себя. Попытки последнего императора, человека лично храброго и честного, опереться на население столицы оказались запоздалыми; близорукая политика его предшественников обрекла их на неудачу.
3. Наличие сильных врагов. Немалую роль в задержке сыграла и злая воля давних врагов Византии, которых было немало среди католических прелатов и государей Запада, мечтавших не о империи, а о захвате ее наследства. Искандер был убежден в коварстве правителей некоторых западных держав в отношении к Византии.
4. Отсутствие сильных и надёжных союзников. Союзы Византии со славянскими государствами Балканского полуострова были эпизодическими и непрочными как из-за отсутствия доверия с обеих сторон, так и из-за внутренних разногласий внутри самих балканских стран.
Запорізька січ, що стояла на острові Хортиця, була описана Н.В. Гоголем у його знаменитому творі "Тарас Бульба". Насправді на Хортиці насправді в ті часи січі не було, але Гоголь описав її так майстерно, що письменнику неможливо було не повірити. До речі, тепер Січ там стоїть – це музей просто неба.
Козацькі "січі" – унікальні військові поселення. Там жили козаки, завданням яких було обороняти південні кордони Російської імперії від набігів кочівників та брати участь у військових походах. Нерідко й самі козаки ходили "за здобиччю". Вони були серйозною воєнною силою.
Майже все життя козака проходило у численних походах. Січі були радше постійними військовими таборами, ніж поселеннями. Жінки на саму Січ не допускали. Вони жили поза січою, як і численні селяни (козаки їх називали гречкосеями) та ремісники.
У передмісті Запорізької Січі були пекарні, лавки, шинки, кузні та інші необхідні для життя численних козаків заклади.
Запорожці вірили у бога, молилися у церкві, що стояла на території Січі.
Сама Січ поділялася на курені; у кожному був курінний отаман, який керував своїм куренем, але підпорядковувався спільному отаманові.
Отаман вибирався із запорозьких козаків на загальних зборах. Там вирішувалися всі важливі питання.
Закони Січі були дуже жорсткими. Злочини каралися жорстоко: наприклад, убивцю закопували живцем разом із убитим, а за крадіжку прив'язували до ганебного стовпа, а ті, хто проходив повз нього, били злодія палицею. Особливо зневажали козаки трусів та зрадників. Дух товариства і патріотизму дуже сильний у козаках. "Немає уз святіше товариства", - каже Тарас Бульба у Гоголя. Інакше й бути не могло: життя козаків було сповнене небезпек, і в бою кожен готовий був загинути чи пожертвувати життям за інших – як Тарас Бульба.
Объяснение: