Оперу «Запорожець за Дунаєм», прем’єра якої відбулася 14 квітня 1863 року в Петербурзі, на українській землі вперше дозволили поставити аж 1884-го. Це засвідчує небажання царської влади нагадувати «малоросам» про Задунайську січ навіть у нібито вірнопідданій інтерпретації Семена Гулака-Артемовського, якому українці завдячують тим, що хоч щось знають про життя запорожців за Дунаєм. Туди вони подалися 1775 року після знищення за наказом Катерини ІІ Запорозької січі.
До вільних лицарів, які перейшли під протекторат турецького султана, масово втікали закріпачені хлібороби з України, що доводило поміщиків до сказу. Однак у Стамбулі ігнорували грізні вимоги російських самодержців переселити козаків якнайдалі від кордону з Росією або повернути зрадників під руку царя. Султан не раз наголошував, що нікого з козаків силою не тримає і кожен з них може перейти на територію Російської імперії.
Отож підлим і зрадливим є вчинок обраного восени 1827 року кошовим отаманом Йосипа Гладкого, який після початку чергової російсько-турецької війни вирішив таємно перекинутися на бік царя. Добре усвідомлюючи, що більшість козаків його не підтримає, він відрядив на до султанові кілька тисяч найкращих воїнів, а сам із 218 прибічниками та 578 членами їхніх родин переправився через Дунай у стан російських військ.
Розлючений зрадою султан наказав роззброїти і заарештувати задунайських козаків, які ні сном ні духом не відали про зраду Гладкого. Понад 15 тисяч цивільних поселенців-українців, покинутих напризволяще підступним кошовим, вирізали розлючені турецькі солдати та мусульмани-ополченці. Так трагічно завершилася справжня історія Задунайської січі, яка півстоліття була прихистком вільнолюбного козацтва.
На відміну від християнського царя Петра І, який за перехід Мазепи на бік ворога потопив усю Україну в крові, султан виявився милостивішим. Більшість кинутих до в’язниць козаків невдовзі отримали волю й оселилися на Балканах. Натомість неписьменний Гладкий здобув офіцерський чин, дворянство і дослужився до звання генерал-майора, очолюючи Азовське козацьке військо.
Стараннями адептів «руского міра» у Запоріжжі навіть встановили кількаметрової висоти монумент кошовому отаману, який зрадив козацьке товариство і проміняв волю на мундир царського офіцера. Не гріх нагадати, що у молодості майбутній генерал розпродав батьківську землю й покинув напризволяще дружину з чотирма дітьми. Згодом пропив і прогуляв довірену йому чумацьку валку, без жодного знання столярної справи взявся за будівництво водяного млина, який змила перша повінь, і навіть намагався розбагатіти завдяки двоєженству.
Кар’єра цілком у стилі кіношного Голохвастова й тисяч ідейних сепаратистів, для яких честь і Вітчизна нічого не варті, коли немає на що випити і погуляти. Не дивно, що за часів Януковича у Запоріжжі, де пам’ять Шевченка увічнювали тільки скромні бюсти, одягнений у генеральський мундир бронзовий Осип Гладкий постав на весь зріст. Це уособлення тих малоросів, в яких від українця тільки оселедець на голові і звання потішного козака на службі чужій державі.
Английскую революцию 17-го столетия (1688 г. ) в британской историографии принято называть государственным переворотом. Его результатеом стало то, что король Яков II Стюарт был смещен с престола, а новым королем Англии стал Вильгельм III Оранский. Данное событие также встречается в исторической литературе под названиями «Бескровная революция» и «Революция 1688 года» . Одним из итогов Славной революции стало принятие парламентом в 1689 Билля о правах, где в числе прочего законодательно исключалась возможность занятия английского королевского престола католиком. Реставрация Стюартов и «Славная революция» . ПРИЧИНЫ: После смерти Оливера Кромвеля ((1599-1658 гг.) , англ. гос. деятель и военачальник, вождь пуританской революции) , согласно его завещанию, протектором сделался его сын (Ричард) , который тяготился своею властью и после пятимесячного правления сложил ее с себя. Многочисленные сторонники монархического правления воспользовались этим моментом, чтобы восстановить дореволюционное государственное устройство и возвести на престол Карла Стюарта, который вступил на престол под именем Карла II (1660—85 гг.) . Т. е. состоялась реставрация Стюартов. После кратковременного торжества пуританства и индепендентства англ. церковь опять была признана господствующею в государстве (1660 г.) . Однако нац-ное самолюбие англичан было задето. После того как стало известно, что их король, стесненный парламентом в личных тратах, не дорожа ни своей, ни национальной честью, получает денежные субсидии от француза Людовика XIV (т. е. содействует французской политики в ущерб английской) . Общественное мнение сильно стало осуждать короля, когда он заключил с Людовиком договор, в силу которого уступил Франции приобретенный Кромвелем Дюнкирхен (Дюнкерк) , а себе выговорил от Людовика обещание вооруженной в случае возникновения «борьбы с собственными подданными» . Новый повод к разладу между нацией и королем подали его католические симпатии. Чтобы положить этому предел и не дать католичеству восторжествовать над англиканством, парламент издал закон о присяге, на основании которого на государственные и общественные должности в английском королевстве не должны допускаться лица, не давшие присяги в том, что они признают короля главою церкви, и будут причащаться по английскому обряду. Всем католикам закрывался доступ на службу. Парламент опасался прежних произвольных арестов и издал закон, ограждавший личную неприкосновенность англ-го гражданина. По этому закону всякий арестованный в административном порядке мог требовать письменного объяснения причины ареста и рассмотрения своего дела судом не позже как в трехдневный срок, а в случае доказанной незаконности ареста — мог требовать с администрации морального и материального удовлетворения. Этот закон, таким образом, был новым подтверждением и закреплением «петиции о правах» . Англичан волновал вопрос о престолонаследии. Вследствие бездетности Карла естественным наследником престола являлся его брат Иаков, но он был католик и по закону о присяге не мог занимать никаких должностей в государстве. При обсуждении этого вопроса парламент и нация разделились на две партии. Одна из них, бывшая по крови и по убеждениям преемницей «кавалеров» и получившая название тори, держалась консервативного (охраняющего старину) направления и в вопросе о престолонаследии высказалась за старый порядок назначения наследника престола самим королем, т. е. в пользу Иакова. Другая же, служившая выразительницей взглядов «круглоголовых» и получившая название вигов (прогрессисты) , считала возможным устранение Иакова от престола, если за это выскажется парламент — выразитель народных желаний. Тори выражали интересы землевладельческой аристократии (лендлордов) , а виги — не только интересы крупных земельных собственников, но и финансовой и торговой буржуазии. Страх перед новыми внутренними потрясениями дал перевес партии тори, и потому по смерти Карла II на английский престол вступил его брат с именем Иакова II (1685—1688).
управлении государством Генрих VIII опирался на своих фаворитов: Томаса Уолси, Томаса Кромвеля, Томаса Кранмера. В его правление в Англии была проведена Реформация, которую король рассматривал как средство в укреплении своего самодержавия и пополнения казны. Непосредственным поводом к реформе английской церкви послужил отказ римского папы Климента VII утвердить развод Генриха VIII и Екатерины Арагонской и его женитьбу на Анне Болейн. После разрыва с папой парламент в 1534 году провозгласил короля главой английской церкви. Обновленная церковь сохранила католические обряды и получила название англиканской церкви. Выступивший против разрыва с римским папой канцлер Томас Мор был обвинен в государственной измене и казнен в 1535 году.
Генрих VIII в 1536 и 1539 годах провел секуляризацию монастырских земель, значительная часть которых перешла в руки нового дворянства. Сопротивление, особенно сильное на севере Англии («Благодатное паломничество»), жестоко подавлялось королевскими войсками. В связи с секуляризацией усилился процесс экспроприации крестьянских наделов, разорения крестьян. Для борьбы с бродягами и нищими Генрих VIII издал «Кровавое законодательство против экспроприированных». Однако, в условиях начавшегося аграрного переворота, король пытался сохранить старую феодальную структуру землевладения, в частности, проводил мероприятия против огораживаний. В годы правления Генриха VIII Англия вела разорительные войны с Францией и Шотландией, которые вкупе с громадными расходами королевского двора привели к полному расстройству государственных финансов.
Оперу «Запорожець за Дунаєм», прем’єра якої відбулася 14 квітня 1863 року в Петербурзі, на українській землі вперше дозволили поставити аж 1884-го. Це засвідчує небажання царської влади нагадувати «малоросам» про Задунайську січ навіть у нібито вірнопідданій інтерпретації Семена Гулака-Артемовського, якому українці завдячують тим, що хоч щось знають про життя запорожців за Дунаєм. Туди вони подалися 1775 року після знищення за наказом Катерини ІІ Запорозької січі.
До вільних лицарів, які перейшли під протекторат турецького султана, масово втікали закріпачені хлібороби з України, що доводило поміщиків до сказу. Однак у Стамбулі ігнорували грізні вимоги російських самодержців переселити козаків якнайдалі від кордону з Росією або повернути зрадників під руку царя. Султан не раз наголошував, що нікого з козаків силою не тримає і кожен з них може перейти на територію Російської імперії.
Отож підлим і зрадливим є вчинок обраного восени 1827 року кошовим отаманом Йосипа Гладкого, який після початку чергової російсько-турецької війни вирішив таємно перекинутися на бік царя. Добре усвідомлюючи, що більшість козаків його не підтримає, він відрядив на до султанові кілька тисяч найкращих воїнів, а сам із 218 прибічниками та 578 членами їхніх родин переправився через Дунай у стан російських військ.
Розлючений зрадою султан наказав роззброїти і заарештувати задунайських козаків, які ні сном ні духом не відали про зраду Гладкого. Понад 15 тисяч цивільних поселенців-українців, покинутих напризволяще підступним кошовим, вирізали розлючені турецькі солдати та мусульмани-ополченці. Так трагічно завершилася справжня історія Задунайської січі, яка півстоліття була прихистком вільнолюбного козацтва.
На відміну від християнського царя Петра І, який за перехід Мазепи на бік ворога потопив усю Україну в крові, султан виявився милостивішим. Більшість кинутих до в’язниць козаків невдовзі отримали волю й оселилися на Балканах. Натомість неписьменний Гладкий здобув офіцерський чин, дворянство і дослужився до звання генерал-майора, очолюючи Азовське козацьке військо.
Стараннями адептів «руского міра» у Запоріжжі навіть встановили кількаметрової висоти монумент кошовому отаману, який зрадив козацьке товариство і проміняв волю на мундир царського офіцера. Не гріх нагадати, що у молодості майбутній генерал розпродав батьківську землю й покинув напризволяще дружину з чотирма дітьми. Згодом пропив і прогуляв довірену йому чумацьку валку, без жодного знання столярної справи взявся за будівництво водяного млина, який змила перша повінь, і навіть намагався розбагатіти завдяки двоєженству.
Кар’єра цілком у стилі кіношного Голохвастова й тисяч ідейних сепаратистів, для яких честь і Вітчизна нічого не варті, коли немає на що випити і погуляти. Не дивно, що за часів Януковича у Запоріжжі, де пам’ять Шевченка увічнювали тільки скромні бюсти, одягнений у генеральський мундир бронзовий Осип Гладкий постав на весь зріст. Це уособлення тих малоросів, в яких від українця тільки оселедець на голові і звання потішного козака на службі чужій державі.