1)Первоначально были разбиты палатки, но с наступлением зимы, когда их уже начал набивать снег, были вырыты землянки, а для лошадей сделаны стойла из хвороста и соломы, но это оказалось недостаточным. Тогда окрестные городки и деревни были обложены повинностью по поставке в Тушино срубов. По образцу Москвы был организован двор и правительство.Вскоре на месте лагеря вырос полноценный и многочисленный город, при чём прежние землянки превратились в погреба, которые, благодаря постоянным реквизициям, ломились от запасов. Вокруг военного лагеря образовался торговый посад, где одних польских торговцев, согласно свидетельству Мархоцкого, было до трех тысяч; туда же ездили и купцы из Москвы.он опирался на крестьян ,и вел свои дела в Тушино от имени царя Дмитрия.
2)
Весной 1608 г. новый претендент на царский престол – Лжедмитрий II получил поддержку калужан. Потерпев поражение под Москвой, Лжедмитрий бежал в Калугу, куда прибыл 1 января 1610 г. Жители города встретили Лжедмитрия с почестями и предоставили ему возможность собрать новые силы. В середине января в Калугу приехала "жена" Лжедмитрия – Марина Мнишек. Весной 1610 г. войска самозванца выступили из Калуги на Москву. В июле они подошли к Боровску и осадили Пафнутьев монастырь. За его стенами укрылись верные правительству жители и войска под начальством князя Михаила Волконского, которые практически все погибли во время упорной обороны монастыря.
Узнав о свержении Шуйского и провозглашении на московском престоле польского королевича Владислава Лжедмитрий II вернулся в Калугу. Здесь 11 декабря 1610 г. во время охоты крещеный татарин кн. Петр Урусов убил самозванца, отомстив за смерть Касимовского хана, умерщвленного по приказу Лжедмитрия. Узнав о смерти своего "мужа" Марина Мнишек спровоцировала в Калуге резню татар. Тело "царевича" Дмитрия было доставлено в город и похоронено у Троицкого собора
З припиненням династії Романовичів Галицько-Волинська держава поступово занепадає. У 1325 р. володарем Галицько-Волинської держави було обрано 14-річного княжича Болеслава. Він прийняв православ'я та ім'я Юрія II Болеслав. Певний час він, незважаючи на польське походження, воював з Польщею за раніше захоплені нею українські землі. Правда, його зусилля були безуспішними й призвели лише до створення антиукраїнського польсько-угорського союзу.
Юрій ІІ не став маріонеткою в руках бояр, а проводив самостійну внутрішню і зовнішню політику. Проте апогей свого розвитку Галицько-Волинська держава вже пройшла. Період правління Юрія II став поступовим занепадом Галицько-Волинського князівства: посилився ординський вплив, безуспішною була боротьба з Польщею за Люблінську землю, міста дедалі більше контролювалися іноземними купцями та ремісниками, національна знать відійшла від адміністративної влади, місцеве населення наверталося до католицизму.Масове невдоволення народу політикою Юрія II дало підставу боярам не тільки для антикнязівської агітації, а й для активних насильницьких дій. Внаслідок боярської Юрія II Болеслава було отруєно. Після цієї події зберегти єдність колись могутнього Галицько-Волинського князівства вже не вдалося. Протягом короткого часу держава занепала та розчленувалася, її землі опинилися під владою чужоземців: Галичина — під Польщею, Волинь — під Литвою, Буковина — у складі Молдавського князівства.
Отже, в сер. XIV ст. Галицько-Волинська держава перестає існувати. Серед причин її занепаду були: монголо-татарське іго, деструктивна політика боярської олігархії, припинення княжої династії, агресія з боку Польщі, Угорщини, Литви.
Історичне значення Галицько-Волинської держави в історії Європи у ХІІ – першій половині ІVст. полягає в тому, що вона захистила Європу від азіатських орд;
25. Початок, основні етапи та наслідки захоплення Литвою територій давньоруських удільних князівств. Роль і місце в Литовській державі українськиї земель.
Протягом ХІV століття велика частина території колишньої Київської держави – спочатку Берестейщина, Пінщина, потім Волинь, Чернігово-Сіверщина, Київ і Поділля перейшли під владу Литовського князівства.
І етап — «оксамитове» литовське проникнення. Литовське князівство розпочало своє проникнення на Русь ще за часів Міндовга. Головним об'єктом тоді стали західноруські (білоруські) землі. У часи наступника Міндовга — Гедиміна — почалося включення до складу Литовського князівства південно-західних руських (українських) земель. Внаслідок польсько-угорсько-литовського протистояння в боротьбі за галицько-волинську спадщину Польща отримує Галичину, Литва — Волинь.
II етап — «ослов'янення» литовських правителів. Збереглася стара система управління, у якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Створюється ілюзія продовження давньоруської державності. Починаючи з правління Ягайла у Литовській державі дедалі більше набирають силу тенденції централізму, а 1385 р. між Литвою та Польщею укладено Кревську унію, яка докорінно змінює становище південно-західних руських земель.
III етап — втрата українськими землями залишків автономії. У 1385 р. було укладено Кревську унію, суттю якої була інкорпорація Великого князівства Литовського до складу Польської держави. політика зумовила швидку появу опозиції, яку очолив князь Вітовт. У1392 р. був визнаний довічним правителем Литовського князівства. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, переходить до ліквідації південно-західних руських удільних князівств , внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.
IV етап— посилення литовсько-російської боротьби за право бути центром «збирання земель Русі». Намагаючись максимально сконцентрувати сили проти своїх зовнішніх ворогів, Польща і Литва 1569 р. укладають Люблінську унію. Утворюється нова держава — Річ Посполита. З цього моменту українські землі опиняються у складі Польщі.
Отже, перебування українських земель у складі Великого князівства Литовського тривало декілька віків. У середині XIV ст. розпочалося м'яке, «оксамитове», але досить активне литовське проникнення у землі колишньої Київської Русі. У цей час Литва намагалася толерантно ставитись до місцевого населення, органічно сприймати його традиції та досвід. Після укладення Кревської унії (1385) українські землі остаточно втрачають залишки автономії, а з 1480 р. потрапляють в епіцентр московсько-литовського протистояння. Після утворення Речі Посполитої (1569) вони стають частиною Польщі, що призводить до ополячення та окатоличення українського люду.