В 1789 году во Франции произошла буржуазная революция. 14 июля восставшие с шумом овладели Бастилией. В стране установился буржуазный строй. В Петербурге начавшуюся революцию считали поначалу повседневным бунтом, вызванным временными финансовыми затруднениями и личными качествами короля Людовика XVI. С ростом революции в Петербурге начали опасаться распространения революции на все феодально-абсолютистские страны Европы. Опасения русского двора разделяли короли Пруссии и Австрии.
В 1790 году заключен союз Австрии и Пруссии с целью военного вмешательства во внутренние дела Франции, но ограничились разработкой планов интервенции и оказанием материальной французской эмиграции и контрреволюционному дворянству внутри страны (Екатерина дала взаймы 2 млн руб. на создание наемной армии).
В марте 1793 года подписана конвенция между Россией и Англией об обоюдном обязательстве оказывать друг другу в борьбе против Франции: закрывать свои порты для французских судов и препятствовать торговле Франции с нейтральными странами (Екатерина II отправила русские военные корабли в Англию для блокады французских берегов).
В конце 1795 года между Россией, Англией и Австрией был заключен контрреволюционный тройственный союз (в России началась подготовка 60-тысячного экспедиционного корпуса для действий против Франции).
Павел I не стал посылать снаряженный в августе 1796 года корпус в Австрии, а своим союзникам (Австрии, Англии и Пруссии) заявил, что Россия истощена предшествующими войнами. Россия вышла из коалиции. Павел I на дипломатическом уровне пытался ограничить военные успехи Франции.
Объяснение:
Режим зулюму обернувся для імперії вибухом реакції, фактичною відміною всіх завойованих раніше прав і гарантій особи, розгулом беззаконня і свавілля, хабарництва і казнокрадства, доносів і арештів. Преса була або закрита, або поставлена під строгий нагляд цензури. Напіврегулярна кавалерія "хамідіе", що виконувала жандармські функції, наводила страх на населення, особливо в нетурецьких районах імперії, де свавілля і насильство деколи оберталися страшними погромами з десятками тисяч беззахисних жертв, як то відбулося в турецькій Вірменії восени 1894 р.
Беззахисною перед лицем реакції виявилася і слабка ще система світської освіти : шкільні підручники строго переглядалися, спеціальні середні учбові заклади і Стамбульський університет являли собою жалюгідне видовище і часом закривалися зовсім. На всіх тих, що отримали європейську освіту дивилися криво, як на неблагонадійних.
Вінцем всієї системи зулюму стало її ідеологічне обрамлення - доктрина панісламізму, що ставила султана-халіфа главою всіх мусульман. В уявленні ідеологів панісламізм являв собою рух, що ставив свою за мету якось пристосувати світ ісламу до існування в нових умовах і протиставити мусульманську єдність натиску європейського колоніалізму. Що ж до Абдул-Хаміда, то він сприймав значення доктрини інакше, убачивши в панісламізмі лише добрий засіб зміцнення власної влади в імперії і підтримку цієї влади за межами країни. Недивно, що на практиці (султан і його політика) панісламізм скоро перетворився на суто реакційну ідеологію, сила і вплив якої в світі і імперії зменшувалися у міру упадку влади султана.
Не можна сказати, щоб Абдул-Хамід був занадто завзятим мусульманином-панісламістом. Зокрема, він добре усвідомлював залежність імперії від держав, що сильно стримувало його в глобальних устремліннях. Залежність ця все росла, особливо фінансова. Ще в 1875 р. вперше був поставлено питання про неможливість виплачувати зовнішні борги, а в 1879 р. імперія офіційно оголосила себе банкротом.
Результатом було створення Управління оттоманського боргу (1881), у відання якого, тобто в розпорядження держав, поступали доходи від державних монополій на тютюн, сіль, спирт і ряд податків. Спочатку в Управлінні і взагалі у сфері економічної і промислової експансії переважали англійці і французи, але з кінця століття, особливо після придбання залізничної концесії в Анатолії і початку будівництва дороги до Багдаду (1888), ведучі позиції в економіці Туреччини стали переходити до німців. Німецькі офіцери приступили до реорганізації турецької армії.
Європеїзація Туреччини, не дивлячись на опір панісламістів, потроху робила свою справу. Хай конституційні права порушувалися, але вони існували в думках і прагненнях нового покоління, що виросло і сформувалося в боротьбі за ці реформи. Не можна забувати і про міське населення, що користувалося плодами економічного зростання і промислового розвитку країни і теж виступали за реформи, проти повернення до минулого. Нарешті, не дивлячись на утиски, в країні працювали світські учбові заклади, випускаючи все нові загони турецької інтелігенції, яка цілком очевидно що орієнтувалася на європейські знання, демократичні права і культурні традиції.
Словом, в імперії Османа складалася ситуація, звичайна для багатьох країн Сходу тієї епохи: традиційна структура, поставлена в умови насильного проникнення в неї колоніального капіталу, чинила опір і пристосовувалася одночасно, причому обидві сторони цього процесу були представлено відповідними тенденціями і політичними силами. В імперії Османа кінця XIX ст. сили традиціоналізму були представлені режимом зулюму. Але потроху знов консолідувалися і прихильники реформ, біля витоків яких свого часу стояли як здійснюючі реформи сановники імперії, так і інтелігенти з числа "нових османів". На зміну новим османам в умовах зулюму прийшли в кінці XIX ст. молодотурки.
Перші організації молодотурків виникли в 1889 р. В Стамбулі це був осередок серед курсантів військово-медичного училища, побудований за принципом організацій карбонаріїв і ставлячий за мету позбавлення країни від деспотизму, повернення до конституційних норм. По його зразку незабаром були створені аналогічні осередки і в інших учбових закладах. Одночасно з цим в Парижі, в еміграції, А. Риза-бей створив товариство борців проти тиранії. Перша листівка від імені організації "Іттіхад ве теракки" ("Єднання і прогрес") стала розповсюджуватися в Стамбулі в 1894 р., після чого почалися гоніння на іттихадистів-молодотурків. Значна частина їх тікала до Парижа, де в 1895 р. Риза-бей почав видавати газету, висловлюючу програму організації: боротьба за свободу, справедливість, рівність при єдності прав і інтересів всіх підданих імперії; збереження імперії з урахуванням необхідних реформ; прогрес і розвиток країни в умовах конституційного ладу і при невтручанні іноземців в її справи.
Персидская армия переходила через Окс. По наведенным мостам, отряд за отрядом, войска Кира Великого шли через реку и разворачивались в боевые порядки, опасаясь атаки массагетов. Хотя царица Томирис и обещала дать персам возможность спокойно переправиться, но Кир ей не доверял — и потому дозорные, стоявшие на боевых башнях, прикрывавших мост, до рези в глазах вглядывались в сторону пустыни. Но горизонт был чист, на огромной равнине не было заметно ни единого движения. Сам царь столкновения со скифами не боялся — за свою боевую жизнь Кир воевал с самыми разными народами и всегда выходил победителем, даже лидийская армия, бывшая лучшей армией в Малой Азии, не устояла против его бойцов. Ну а чем лучше скифы? Великий царь знал, что главная сила этих кочевников в их маневренности, и потому придумал, как он считал, довольно хитрый план, чтобы одним ударом покончить с ними.