Объяснение:
Основною ударною зброєю ближнього бою тривалий час був спис. До середини XV ст. списоносці складали основу піхоти. Для княжої кінної дружини спис був головною наступальною зброєю. Вони мали металеву ударну частину з 3-4 гранями та дерев'яну ручку, яку звичайно розмальовували в геральдичні барви власника.
Сулиці застосовувались легкою піхотою з початку XIII ст. у якості метальної зброї, а також для ближнього бою. Натомість від початку XIII ст. із застосування відійшла бойова сокира.
Особистою зброєю ближного бою були мечі. В основному застосовувалися прямі з двома лезами довжиною 120 см, руків'я яких захищалося кованим перехрестям, прямим або скошеним в сторону противника. Була наявна зброя місцевого виробництва, знахідки якої було виявлено зокрема на Миргородщині (Фощеватський) та Київщині[3]. Через брак якісної сталі також завозили рейнські, верхньодунайські і азіатські мечі.
Скривлені мечі — шаблі першими стали використовувати чорні клобуки, їх довжина 110—119 см, кривизна леза у найбільшій точці згину 4,5-5,5 см при його ширині 4-5 см. Але ні ополчення, ні княжі дружинники до монгольської навали цього виду зброї майже не використовували. Булави і шестопери застосовувалися як ударна зброя.
Лук був найпоширенішою дальнобійною зброєю — 200 м, на відстані 50 метрів стріла пробивала броню, скорострільність сягала до 10 пострілів в хвилину. Самостріл був вдосконаленим луком з тятивою і ложем посередині. В Ізяславі знайдено древнійший в Європі поясний гачок для натягування арбалета. Судячи із численних знахідок арбалетних стріл експедицією М. Ф. Рожка цей вид зброї на Русі використовувався і раніше.
З XIII ст. значного поширення здобула метальна артилерія. Станкові каменемети могли метати камінь «в підйом людині» (близько 50 кг) і запальні суміші. Для метання більш важких каменів і сумішей використовувались пороки.
Менш використовуваною була техніка таранного типу, для дієвого застосування якої потрібно було подолати рів. При облозі застосовувались пересувні вежі з майданчиками для бійців і перекидними містками відомі ще візантійцям[2].
Нововавилонское царство — древнее государство, основанное халдеями на месте разрушенной ими Ассирийской империи, возникло в 626 г. до н. э. после восстания против ассирийцев.
После смерти Навуходоносора II начались династические конфликты, осложненные противоборством восстановившей влияние местной вавилонской знати и халдеями. К власти пришёл Набонид. В начале правления Набонида возвышается и становится сильной Персидская империя. Вавилонский царь пытался вместе с Лидией и Египтом вести войны с царем персов Киром II. Но в 539 году до н.э. Вавилон был захвачен персами во главе с Киром II Великим и вошёл в державу Ахеменидов.
Падению Нововавилонского царства недовольное население державы, в частности, покорённые иудеи. С этого времени Вавилон прекратил своё существование как государство.
Александр Невский был князем Новгорода и Владимира-Суздальского княжества в XIII веке и одним из наиболее выдающихся правителей России. В то время в России происходили многие изменения, и народ стал сталкиваться с вторжениями иностранных войск с запада и востока. В этой ситуации Александр Невский занял очень определенную позицию.
Он считал, что главная задача России – защищать свою землю от нападений врагов и сохранять единство страны. Александр Невский предпринимал все необходимые меры для того, чтобы Россия могла отпороть нападение врагов. Он договаривался с важными политическими силами, ведущими переговоры, и заключал союзы с другими государствами.
Александр Невский вел активную внешнюю политику и успешно справился с многими вызовами того времени. Он также был признанным лидером, чья воля была основной причиной единства России. Для того чтобы сохранить единство страны, Александр Невский предпринимал решительные действия и вводил различные меры, которые утвердить и укрепить власть.