Сове́тско-кита́йский раско́л — дипломатический конфликт между КНР и СССР, начавшийся в конце 1950-х годов. Пик противостояния пришёлся на 1969 год, вылившийся впограничный конфликт на острове Даманский. Окончанием конфликта считается 1986 год. Конфликт сопровождался расколом международного коммунистического движения.
Критика И. В. Сталина, в частности, культа личности, в докладе Хрущёва в конце XX съезда КПСС, новый советский курс на экономическое развитие при политике «мирного сосуществования» с капиталистическими странами вызвали недовольство Мао Цзэдуна, как противоречащие идее «ленинского меча» и всей коммунистической идеологии. Политика Н. С. Хрущёва была названа ревизионистской, а её сторонники в КПК — (Лю Шаоци и др.) — подверглись репрессиям в годы «культурной революции».
«Великая война идей между Китаем и СССР» (как это называлось в КНР) была начата Мао Цзэдуном с тем, чтобы укрепить свою власть в КНР; постепенно заставить людей в СССР признать, что они должны почитать Китай в качестве учителя, прежде всего в идеологии; убедить США и их союзников в том, что он и его Китай идейно ведут войну против СССР; показать человечеству, что в Китае есть новые идеи, к которым надо прислушаться, причем это не тот марксизм, что в СССР. Выделяют четыре главных компонента этого курса: требование передать Китаю Монголию, требование атомной бомбы, «утраченных территорий» со стороны СССР и устранение «неравноправия».[1]
Со стороны СССР знаком недовольства маоистской политикой стал внезапный отзыв всего корпуса советских специалистов, работавших в КНР по программе международного сотрудничества. «Вина за отъезд наших специалистов из КНР лежит полностью на Мао Цзэдуне».[2].
Кульминацией конфликта стали пограничные столкновения вокруг острова Даманский 1969 г. на реке Уссури[3].
«За исключением незначительных объёмов двусторонней торговли, контакты между двумя странами были свернуты; несмотря на наличие железной дороги, по ней практически никто не ездил», — вспоминал работавший в 1970-х годах в посольстве КНР в Москве Чжан Дэгуан[4].
Генерал-полковник, бывший заместитель начальника Генерального штаба Вооруженных сил СССР, А.А. Данилевич говорил в интервью[5]:
Друга половина XVIІ - перша половина XVIII ст. — період найвищого розвитку української культури. Гетьманську державу (1648-1764 рр.) очолюють високоосвічені, європейського рівня політичні й громадські діячі: П. Сагайдачний, Б. Хмельницький, І. Виговський, І. Мазепа. Вони докладають великих зусиль і коштів для розбудови культури, освіти, шкільництва.
Шкільна освіта в XVIІ - першій половині XVIII ст. охоплює всі верстви й соціальні групи населення, зокрема жінок. В цей час засновано школи при Ніжинському, Лубенському, Чернігівському, Полтавському, Переяславському, Прилуцькому і Миргородському полках. На 1099 поселень їх було 866, у новостворених Чернігівському, Городненському та Сосницькому повітах працювали 134 школи, тобто одна школа на 746 учнів.
Наприкінці XVII - у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. Після Берестейської унії на зразок Львівської братської було засновано Стрятинську, Луцьку, Кам'янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділялася вивченню грецької мови, тому ці фшколи називали "грецькими". Гетьман Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 р., навіть багато жінок в Україні були письменними.
У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Галшка Гулечівна, "палаючи побожною ревністю до віри грецької", подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався за 4 напрямами: студенти вивчали граматику, риторику, філософію, мови грецьку, латинську, слов'янську, польську та українську (руську). Зразком були програми провідних європейських університетів. З-поміж перших ректорів — Іов Борецький. Мелетій Смотрицькнй, Касіян Сакович.
