Афинские изгнанники (преимущественно члены аристократических родов) во главе с Клисфеном, сыном Мегакла, кратковременного союзника Писистрата, сделали попытку вторжения в Аттику из Беотии и укрепились в местечке Лепсидрии. Здесь к ним присоединились сторонники из города. Не встретив поддержки в массах сельского населения, немногочисленный отряд изгнанников был разбит. Они были вынуждены вновь удалиться за пределы страны и искать вовне.
Взяв подряд на сооружение Дельфийского храма (взамен сгоревшего в 548 г. до н. э.) и облицевав его мрамором вместо прежнего туфа, Алкмеониды расположили в свою пользу дельфийское жречество, которое в многочисленных прорицаниях Пифии призывало после этого Спарту изгнать Гиппия из Афин. Спарта не заставила себя долго просить. В конце 511-510 г. до н. э. против Гиппия был выслан морем небольшой отряд под начальством Анхимолия, высадившегося в афинской гавани Фалере.
При поддержке союзной фессалийской конницы Гиппий легко разбил Анхимолия, который и пал в этой битве. Тогда снаряжена была новая, на этот раз сухопутная и более значительная, экспедиция со спартанским царем Клеоменом во главе. Фессалийские союзники Гиппия потерпели поражение и должны были удалиться из Аттики.
Гиппий заперся в акрополе. Осада затянулась, и Клеомен уже готов был отступить из Аттики, когда случайный факт — пленение детей Гиппия (во время их попытки к бегству) — сразу изменил положение. Ради детей Гиппий поспешил сдаться и удалился в Сигей.
Объяснение:
Певні варіанти відповідей на них можна відшукати в різноманітних концепціях та гіпотезах, які перебувають у сучасному науковому обігу.
"Дунайська гіпотеза", як найдавніша, посідає серед них провідне місце. Вперше її висунув у середині XI ст. літописець Києво-Печерської лаври Нестор. У "Повісті временних літ" він починає слов'янську історію саме з Подунав'я: "По мнозех же временах сели суть слов'яни по Дунаєві". За Нестором, саме ця велика європейська ріка стала для слов'янства не тільки кордоном, а й центром - місцем, де розпочався процес формування та поширення слов'янства.
Свого подальшого розвитку та нового обґрунтування "дунайська гіпотеза" набула в працях російських (С. М. Соловйов, В. Т. Ключевський) та інших слов'янознавців XIX ст. її прихильники обстоювали тезу, згідно з якою праслов'янська спільнота зародилася безпосередньо на Дунаї - в епіцентрі формування індоєвропейських мов у бронзовому віці. Під час міграції носіїв цих мов праслов'яни рухалися від Дунаю, а потім, в епоху "Великого переселення народів", повернулися на "дунайську прабатьківщину", про яку зберігали пам'ять упродовж усієї своєї історії.
"Дунайська гіпотеза" розвивалася і в XX ст. Так, відомий російський вчений О. М. Трубачов, спираючись на історичні хроніки, в яких ішлося про існування у давньому минулому певної слов'янської спільноти, й докази лінгвістів про єдину праслов'янську мову, стверджував, нібито на завершальному етапі поділу давніх болтів і слов'ян відбувся "вихід" останніх на Дунай. Саме тут, за В. М. Топоровим, приблизно у першій половині І тис. н. е. єдина загальнослов'янська мова почала поступово розпадатися. І вже в наступні століття, за О. О. Москаленком, відбулося остаточне відокремлення та формування всіх сучасних слов'янських мов.
У другій половині XX ст. І. І. Ляпуіикін, В. В. Іванов і В. М. Топоров, спираючись на результати новітніх наукових розвідок, не тільки продовжували обстоювати елементи "дунайської гіпотези", а й підкреслювали: якщо уявити Дунай як певний міфологізований образ "головної ріки", в межах якої містилася правітчизна слов'ян, він навіть за цих умов нестиме на собі пам'ять про реальні історичні події і може бути свідченням того безперечного факту, що давні слов'яни населяли саме цей регіон Європи. Певна частина вчених і далі обстоює думку про поширення конкретних культурних впливів, які надходили з Подунав'я на інші території, розташовані у східному напрямі, аж до Придніпров'я.
Объяснение:
