джованни джолитти родился 27 октября 1842 года в мондови (пьемонт). получил юридическоеобразование в туринском университете. в 1876 году, в министерство депретиса, он был назначен директором таможенного . в 1889 году криспи предоставил ему пост министра казначейства, а в 1890 году — финансов. вскоре, однако, джолитти вышел из кабинета вследствие несогласия с министром публичных работ, и затем немало содействовал падению министерства криспи[1]. джолитти был сторонником умеренного либерализма времён кавура, идеи которого он пытался воплотить в реальность. политические взгляды джолитти объясняются тем, что он происходил из среды пьемонтскогобуржуазного чиновничества, в определенной степени свободным от консервативных предрассудков, но отличающейся строгим воспитанием. возможно, выбранная джолитти политика либерального пути развития италии, оказалась крахом именно из-за её консервативной основы.
портрет джолитти кисти неизвестного художникавпервые джованни джолитти возглавил правительство в момент, когда разногласия по вопросам финансовой политики внутри министерства рудини к его отставке в апреле 1892 года. тогда джолитти сформировал новый кабинет[1].
джолитти, в отличие от прежнего правительства, был противником чрезвычайных мер и считал необходимым разрядить обстановку в стране с реформы налоговой системы, улучшения социального законодательства и т. д. но и его кабинет оказался недолговечным: в 1893 году стали достоянием гласности скандальные аферы римского банка и связи с этим банком многих видных парламентариев и министров. джолитти, лично неповинный в коррупции, но знавший об этих неприглядных фактах и долго противившийся их обнародованию, был вынужден в ноябре 1893 года уйти в отставку.
всего в 1882—1924 годах джолитти несколько раз избирался в палату депутатов и неоднократно занимал пост премьер-министра (1892—1893, 1903—1905, 1906—1909, 1911—1914 и 1920—1921). добиваясь расположения реформистского крыла рабочего движения, джолитти вводил в правительство социалистов, провел либеральные реформы, легализовал рабочие организации, признал право рабочих на забастовки (1901), ввёл всеобщее избирательное право для мужчин (1912). джолитти был мастером всякого рода интриг, давления, манипуляций с голосами избирателей, оставаясь при этом деятелем демократической ориентации. джолитти ввел италию в тройственный союз, но наладил отношения и с францией; предпринял захват ливии.
в 1911 году джолитти — вновь премьер-министр италии. однако в годы этого премьерства джолитти социальные и политические противоречия в италии резко обострились. участились забастовки; рабочие требовали отставки джолитти. несмотря на это джолитти одержал победу и на выборах в 1914 году, но ушёл в отставку «по состоянию здоровья». джолитти пытался предотвратить вступление италии в первую мировую войну, возглавляя лагерь сторонников нейтралитета. успех народной партии и социалистов на выборах 1919 года стал причиной изменения его довоенной политической тактики.
последний срок пребывания джолитти на посту премьер-министра — с 15 июня 1920 до 4 июля 1921 года. как и большинство довоенных политиков, джолитти поначалу поддерживал фашистов, но после убийства маттеотти перешёл в оппозицию и выступил против муссолини.
джованни джолитти скончался 17 июля 1928 года в кавуре.
период итальянской с конца 1880-х до начала 1920-х годов считающихся «золотым веком» итальянского либерализма, принято называть «эрой джолитти», а самого джолитти — «итальянский ллойд джордж».
Відповідь:
Англія, Франція, Німеччина та Україна: економічна історія. Реферат
У рефераті подано відомості про економічну історію Англії, Франції, Німеччини та України в ХІХ - ХХ століттях
Англія. В останній третині XIX ст. в Англії почали знижуватися темпи промислового виробництва. Інтенсивний процес індустріалізації США, Німеччини, Росії, Японії зумовив виникнення нових центрів промислового виробництва. Англійська промисловість почала втрачати іноземні ринки збуту. Водночас американські та німецькі товари, дешевші та кращі за якістю, потрапляли на внутрішній ринок країни.
Головною причиною відставання Англії було поступове фізичне і моральне старіння виробничої бази британської промисловості. Англійські фабрики та заводи були збудовані ще в кінці XVIII - першій половині ХІХ, ст. і оснащені машинами та механізмами доби промислового перевороту. Вони неспроможні були виготовляти таку кількість виробів і такої якості, як американські та німецькі, що базувалися на ефективнішій виробничій основі, створеній науково-технічним процесом останньої третини XIX ст.
Технічна модернізація англійської промисловості була вкрай необхідною, але надзвичайно дорогою і складною, вона вимагала додаткових капіталовкладень, Англійські підприємці та банкіри віддавали перевагу експорту капіталу за кордон, в колонії та залежні країни, в яких наявність дешевої робочої сили забезпечувала їм високі прибутки. Вивіз капіталу був бажаним також з огляду на зростаючі потреби в колоніальній сировині - нафті, руді, кольорових металах, каучуку та ін.
Тим не менше, в англійській промисловості поступово відбувалися структурні зміни. Як і в США та Німеччині, в Англії високими темпами розвивалися галузі важкої промисловості, особливо сталеплавильна, електротехнічна, хімічна. Вони випередили традиційно розвинені галузі - видобуток вугілля, виплавку чавуну, переробку бавовни. На розвитку англійської промисловості позначалась слабка енергозабезпеченість країни.
Процес монополізації промисловості в Англії проходив повільніше, ніж-в США та Німеччині, тут тривалий час зберігалися дрібні та середні підприємства. Банківський капітал випереджував промисловий за темпами концентрації і централізації. Напередодні першої світової війни 27 великих банків Англії володіли 86% усіх вкладів. Надлишковий капітал Англія інвестувала в економіки своїх колоній, які на початку XX ст. у 100 разів перевищували розміри метрополії.
Інвестиції направлялися, як правило, у виробничу сферу - будівництво підприємств, шахт, портів, доріг і т. ін. Англійські монополії в колоніях та напівколоніях відігравали роль важливого механізму переливання капіталів і технологій, будували транспортні комунікації, створювали соціальні інституції, готували місцеві кадри для підприємницької діяльності.
У французькій промисловості також необхідно було міняти застаріле фабрично-заводське обладнання, що вимагало значних капіталовкладень. Тим часом французькі капітали експортувалися і становили 30% світових інвестицій. За даними на 1908 р. у французьку промисловість і торгівлю було вкладено 9,5 млрд. франків, в облігації та закордонні цінності - 104,4 млрд. франків. Вивіз капіталу в колонії та напівколонії давав величезні прибутки.
Відсталою порівняно із США та Німеччиною була й структура французької економіки. Скорочувалися потужності металургії, вугільної та інших галузей промисловості. Успішно розвивалася легка промисловість. Перед Першою світовою війною Франція залишалася аграрно-індустріальною країною.
Перемога над Францією, анексія Ельзасу та Лотарингії (промислове розвинутих провінцій), контрибуція у розмірі 5 млрд. франків сприяли економічному зростанню Німеччини. Різко збільшилися інвестиції у промисловість. Масово виникають нові заводи і фабрики.
Велике залізничне будівництво (у 1870-1875 рр.) щорічно вводилося 1500-2000 км шляхів) стимулювало розвиток металургії, добувної промисловості. Німецька металургія поступалася лише американський. Важлива роль належала машинобудуванню, зокрема виробництву двигунів внутрішнього згоряння. Успішно розвивалися нові галузі промисловості: хімічна, електротехнічна, автомобілебудівна.
Промисловість і сільське господарство України були вщент зруйновані. Лише прямі збитки, завдані народному господарству республіки, склали величезну суму - 205 млрд. крб., - яка в п'ятеро перевищувала державні витрати на будівництво нових заводів, фабрик, електростанцій, шахт та інших підприємств у роки довоєнних п'ятирічок. А загальні втрати, яких зазнали населення та народне господарство України, склали астрономічну цифру - майже 1,2 трлн крб.
