Неточное и дискредитированное понятие «влияние» уместно заменить словом «диалог» , ибо в широкой исторической перспективе взаимодействие культур всегда «диалогично» . Этот русско-византийский «диалог» начался крещением Руси.
Для русского народа, сравнительно поздно вступившего на путь исторического развития, принятие христианства означало в то время приобщение к многовековой и высокой культуре Византии. Но христианизация Руси не является единственной отправной точкой окультуривания русского народа. Даже несмотря на то, что музыка, живопись, в значительной мере архитектура и почти вся литература Киевской Руси находились в орбите именно христианской мысли.
Красота византийского богослужения, и ее эстетический эффект заставили русских послов предпочесть христианскую веру византийского образца. Захваченные этой красотой, древние славяне и обратили свои сердца к греческой мудрости, воспринятой ими прежде всего в форме художественных образов. По определению искусствоведа В. В. Бычкова, платоновская мысль о «Тождестве красоты, истины и божества, своеобразно воплощенное в византийском храмовом действе, оказалось очень близкой сердцу древнего славянина. Уже при первых контактах с Византией Русь воспринимала, еще не осознавая этого полностью, самую суть византинизма – выдвижение эмоционально – эстетической сферы во главу всей духовной культуры. Именно поэтому Древняя Русь смогла продолжить непрерывную линию духовной традиции» . Красота греческого богослужения стала одним из главных критериев истинной религии. Такое преклонение перед красотой, выраженное в тексте летописи : «Повести временных лет» , выявляет эстетическую подготовленность, настроенность на восприятия этой красоты, отнюдь не простой, а чрезвычайно утонченной, обладающей сложной символикой, своеобразным языком. Жители Киевской Руси постепенно усваивают христианское мировоззрение, согласно которому воспринимаемый мир не обладает истинной реальностью. Он есть лишь отражение имеющего приснобытие (то есть вечное существование) мира высших истин, приблизиться к смыслу которых можно через божественное откровение с верой, посредством умного созерцания, мистического прозрения. Эти истины воспринимаются человеком как знаки, символы. Символ выступал познания, освоения мира и был по – существу единственной сохраненной связкой сакрального и мирского.
Византийская эстетика оказала огромное влияние на музыкальную культуру Киевской Руси, надолго определив путь развития русской музыки. Церковное пение, услышанное русскими послами в Константинополе, поразило их воображение неслыханной до того сладостной красотой. Если народная песнь сопровождала жизнь человека, глубоко входила в его быт, труд, отдых, от колыбельных до похоронных плачей, то церковная музыка выполняла иную задачу. «Всякое ныне житейское отложим попечение» - эти слова Херувимской песни из Летургии говорят о том, что музыка направлена на абстрагирование. Необходимо забыть все заботы, сосредоточиться на неземных, нездешних образах. Назначение божественных гимнов привести душу к гармонии, к согласованию с божеством. Принцип канона играл важнейшую роль в культуре Византии, где он складывался постепенно, формируя все виды богослужебных чинопоследований. Канон обладал охранительной тенденцией, он не позволял привносить в церковную культуру ничего низкого банального, чуждого ей. Византийский канон лег в основу певческой церковной культуры Древней Руси.
Культура всякого народа складывается из суммы ценностей, унаследованных от времен, собственного вклада современников, заимствований от других культур.
Так культура Киевской Руси унаследовала культуру многих восточнославянских племен, составивших ядро государства, она испытала влияние византийской культуры, которая оказала на нее заметное влияние. Внешнее культурное вторжение византийской культуры сыграло роль катализатора, вывело и дремотного равновесия, оно обогатило древнерусскую культуру.
Головний здобуток Національно-визвольної війни - утвердження Української держави - Гетьманщини.
Особливістю козацької держави був її військовий характер. Він зумовлювався як потребою виборювати незалежність, так і традиціями Війська Запорозького.
Протягом літа - осені 1648 р. на визволених українських землях було утворено українські центральні та місцеві органи влади, судові установи, запроваджено новий принцип адміністративно-територіального поділу, поступово формувалася нова соціально-економічна структура.
До участі в розбудові держави було залучено різні верстви тогочасного українського суспільства (козацтво, українську православну шляхту, міщанство і духівництво).ГЕНЕРАЛЬНИЙ УРЯД (ГЕНЕРАЛЬНА СТАРШИНА)НА ЧОЛІ З ГЕТЬМАНОМ
ГЕТЬМАН
здійснював законодавчу, виконавчу і судову владу;
скликав Генеральну і Старшинську ради;
видавав універсали;
був головнокомандувачем збройних сил;
брав участь у судочинстві (при гетьманові діяв Генеральний військовий суд);
опікувався фінансовою системою;
за рішенням ради розпочинав війну;
провадив мирні переговори;
керував дипломатичними зносинами з іншими державами та розвідувальною службоюАДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ
Територія козацької держави згідно з умовами Зборівського договору складалась із земель колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств та обіймала 200 тис. кв. км. - від р. Случі на заході до московського кордону на сході та від басейну Прип’яті на півночі до степової смуги на півдні.
Столицею і гетьманською резиденцію стало м. Чигирин.
На визволених землях скасовувався польський адміністративний устрій. Було ліквідовано воєводства, повіти, а замість них створювалися полки із своїм територіальним поділом. У 1649 р. всю територію Української держави було поділено на 16 полків (на Правобережжі - 9, на Лівобережжі - 7 полків).
Центром полку було одне із значних міст полкової території .
Кожен полк очолював полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом. Полковник зосереджував у своїх руках військову, судову та адміністративну владу на території полку, тобто був не лише військовим керівником, а й мав владу над усіма жителями полку.
Територія полку поділялася на 10-20 і навіть більше сотень. Сотні, як і полки, різнилися площею та чисельністю. Адміністративними центрами сотень були міста, містечка й великі села.
Військово-адміністративну владу на території сотень здійснювали сотники.
Містами, що мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та ін.), керували магістрати на чолі з війтами. У селах справами відали старости, яких обирала селянська громада, а справами козаків - обрані ними отамани.
Запорозька Січ була в державі окремою адміністративно-територіальною одиницею.
