Фактически в посадники избирались бояре из четырех крупнейших новгородских родов. Вече выбирало главу новгородской церкви - епископа (впоследствии архиепи-скопа). Владыка распоряжался казной, контролировал внешние отношения Великого Новгорода, торговые меры и т.д. (основная его роль – духовное главенство в церковной иерархии). Третьим важным лицом городского управления был тысяцкий, ведавший городским ополчением, судом по торговым делам, а также сбором налогов.
Вече приглашало князя, который управлял армией во время военных походов; его дружина поддерживала порядок в городе. Он как бы символизировал единство Новго-рода с остальной Русью. Князя предупреждали: "Без посадника тебе, князь, суда не су-дить, волостей не держать, грамот не давать. Даже резиденция князя находилась вне кремля на ярославовом дворище - Торговой стороне, а позднее - в нескольких километрах от кремля на Городище. По договору с городом (известно около 80 договоров 13-15 вв.) князю запрещалось приобретать землю в Новгороде , раздавать землю новго-родских волостей своим приближенным , управлять новгородскими волостями , вер-шить суд за пределами города , издавать законы , объявлять войну и заключать мир. Ему запрещалось заключать договоры с иноземцами без посредничества новгородцев , судить холопов , принимать закладников , из купцов и смердов , охотиться и рыбачить за пределами отведенных ему угодий. В случае нарушения договоров князь мог быть изгнан.
Жителям Новгородской земли удалось отбить натиск немецко-шведской агрессии в 40-х годах XIII в. Не смогли захватить город и монголо-татары, но тяжелая дань и зави-симость от Золотой Орды сказалась и на дальнейшем развитии этого региона.
Кіммерійці згадуються античними грецькими авторами, зокрема Гомером та Геродотом, а також у ассирійських текстах. Частина дослідників ідентифікує кіммерійців з пізніми пам’ятками білозерської археологічної культури XII–IX ст., або з пам’ятками чорногорівської культури і новочеркаськими пам’ятками ІХ ст. до Р.Х. Загалом більшість знахідок степової зони приписують кіммерійцям та відносять до умовної “кіммерійської культури”. Ймовірно, під назвою “кіммерійці” античні автори розуміли все населення Північного Причорномор’я передскіфської епохи, тому таке спрощення є виправданим. Кіммерійці майстерно оброблювали залізо, проте використовували і знаряддя праці та зброю з бронзи. Вони розводили коней і займались кочовим скотарством. Задля отримання здобичі кіммерійці здійснювали військові набіги на сусідні племена. У 720-х рр. до Р.Х. кіммерійці напали на закавказьку державу Урарту, розбивши її військо та здійснивши набіг на її територію. Пізніше кіммерійці вступили у конфлікт з іншою великою державою регіону – Ассирією. У одній з битв з ассирійцями кіммерійці вбили їхнього царя Саргона ІІ, проте були розбиті та відступили з Ассирії. У якості найманців кіммерійці служили у різних державах Близького Сходу.