Ян Гус народився в 1369 або 1371 відповідно з відомостями різних джерел. Точна дата невідома. Він був проповідником, причому настільки популярним, що послухати його приходило до трьох тисяч осіб. У своїх проповідях, які він вів на чеській мові, він не тільки говорив про місце релігії в повсякденному житті, що було новим само по собі. Він дозволяв собі критикувати церкву, хоча і не протиставляв себе їй.
Він вважав неможливим у всьому довіряти офіційній політиці церкви, адже «Якщо сліпий поведе сліпого, обидва в яму впадуть». Зрозуміло, церква відгукнулася звинуваченнями в єресі. У 1409 проти нього здалека буллу, і проповіді Гуса були заборонені, однак їх популярність тільки росла. У 1412 році на нього наклали інтердикт. Гус, щоб не піддавати інтердикт всю Прагу, виїхав у Південну Чехію, де указам тата не підкорялися, і продовжував там критикувати церкву.
Коли почався розкол, Гус зберігав нейтралітет, бо вважав, що різні течії всередині християнства допустимі. У листопаді 1414 Гуса викликали на Констанцький собор, де повинна була вирішуватися проблема розколу. Імператор Сигізмунд обіцяв Гусу недоторканність, але слова не дотримав. На соборі Гуса заарештували і засудили за єресь.
6 липня 1415 Гуса спалили на вогнищі разом з усіма його працями. Є легенда, що під час страти він передбачив пришестя реформатора, чиї ідеї церкви знищити не вдасться.
Після смерті Гуса спалахнула низка воєн, названих гуситських. Повстання мали своєю метою скидання правителя Священної Римської Імперії короля Сигізмунда. Однак сили гуситів були розгромлені.
Втім, пророкування Гуса (якщо воно, звичайно, було) таки збулося. Протестантська реформація під проводом Мартіна Лютера таки відбулася.
У Чехії щороку в день спалення Яна Гуса святкується день його пам'яті.
Особливим політичним організмом, який підпорядковувався українському гетьману, було Запорожжя. В 1686р., за російсько-польською угодою Запорозька Січ перейшла з-під подвійного підпорядкування Варшаві та Москві під виключну зверхність останньої. І якщо попередній невизначений статус був козакам на руку, дозволяючи їм лавірувати між двома державами, то відтепер несанкціонована співпраця з Річчю Посполитою ставала незаконною. З цього часу Запорожжя за тодішнім формулюванням знаходилося під царською владою та гетьманським регіментом. Не могло Низове Військо контактувати й з південними сусідами через початок російсько-турецької війни. Однак право на самостійні політичні зв’язки з іноземними державами було цілком природним у розумінні запорожців. Так, у одному з листів до гетьмана Івана Самойловича від 1686р. вони, обвинувачуючи гетьмана в намірах «викорінити» Низове Військо, вимагали поваги до себе, зазначаючи, що «не тільки пресвітлі государі, царі наші православні, але й найясніші християнські монархи, римський цісар і король польський, також цар, і вейзир турецький, та хан кримський, пишучи до нас при належних потребах, віддають нам належну шану і не понижують лицарської хвали нашої».
Зрозуміло, що й наступнику цього гетьмана довелося вирішувати не питання взаємин з Січчю, яка традиційно була осередком початку небезпечних для соціальної стабільності рухів, на яку насамперед звертали увагу зовнішні сили, плануючи певні антиукраїнські чи антиросійські акції. Питанням великої ваги було те, наскільки Мазепа зможе впливати на Січ, наскільки, врешті, вдасться йому на шляху до підпорядкування Запорожжя гетьманській владі, що не могло відбутися відразу, а переросло в тривалий та наповнений конфліктами процес.
Гетьману довелося прикласти чимало зусиль для боротьби з такими діями Січі, які суперечили політиці Батурина. А приводів до цього було досить. Насамперед слід згадати постійну практику налагодження мирних взаємин запорожців з татарами й турками під час війни, а саме тоді, коли припинялися значні воєнні акції, котрі проводилися за участю російських та українських гетьманських сил. На такі дії козаків штовхали економічні інтереси і аргументи щодо необхідності дотримуватися спільної політичної лінії на них не діяли. В листопаді 1689р. вони відправили посольство до польського короля з клопотанням про підданство. Надалі низові козаки продовжували практику служби за винагороду Речі Посполитій. А на початку XVIII ст. запорожці вчинили цілу низку дій, які викликали різко негативну реакцію як у Батурині, так і в Москві. Так, були розгромлені селітряні майдани на Самарі, які належали власникам з Гетьманщини, звучали погрози знищення російських фортець на Запорожжі, значний міжнародний резонанс викликало пограбування підданих Порті грецьких купців, які наважилися їхати зі своїми товарами через запорозьку територію. В 1703р. запорожці відмовилися присягати на вірність Петру І, через існування на їхній території російських фортець. З 1702 по 1705 рр. нагальною була проблема розмежування на місцевості володінь між Турецькою та Російською державами, чому чинили перешкоди як запорожці, так і татари. В 1707—1708 рр. певна кількість запорожців взяла участь у повстанні на чолі з Кіндратом Булавіним.
Але чи найбільша криза виникла наприкінці 1702 — на початку 1703 рр., коли запорожці готували спільний виступ з татарами проти Росії, що мало призвести до початку нової війни з Османською імперією. Гетьман готувався до збройного протистояння, допускалася й можливість переходу запорожців під владу турецького султана. Згадаймо, що все це відбувалося тоді, коли за антиурядові дії в самій Росії цар не зупинявся перед масовими стратами. На той час дії запорожців настільки дратували Мазепу, що й він ладен був висловлюватися про самі радикальні кроки. Так, в 1703р. в листі до боярина Федора Головіна гетьман запропонував знищити Січ — «прокляте гніздо запорожців».
