Етногенез українців, так чи інакше пов’язаний з історією
східних слов’ян, становить центральне питання в межах усієї національної української
історіографії. Не є винятком і сучасний процес історіописання археологами, присвячений аналізу цієї проблематики. Після зникнення панування комуністичної ідеології в
науковій думці та відродження на теренах колишнього Радянського Союзу національних
історіографічних шкіл, згідно влучного Г. Касьянова, відбулася актуалізація питання щодо визначення власного національного «я» й окреслення «образу Іншого» [1, 15]. У межах «нових» східнослов’янських держав такими «іншими» насамперед
виявилися саме спільноти східних слов’ян, зокрема їхній етнічний розвиток.
Відшліфована схема східнослов’янського етногенезу за радянської доби виявилася не
такою вже й непорушною, але стверджувати, що фахівцям відразу вдалося вирішити це
питання незаангажовано та об’єктивно також не доводиться. Більше того (як з’ясувалося
невдовзі), це питання набуло ще помітнішої політизації й ідеологічного забарвлення, що
безсумнівно лише перешкоджає встановленню наукової істини. Хоча, аналізуючи сучасну українську історіографію цієї проблеми, можна відзначити й доволі ґрунтовне
Рабство мешало развитию капитализма;
Борьба за западные земли между фермерами и плантаторами;
Борьба за власть между буржуазией севера и плантаторами юга;
выход из состава США южных штатов