Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х—XIII ст. цю назву вживали у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля, офіційно іменувалася з першої третини XV ст. Руським воєводством.[1]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осередків у першій половині XIV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживав Константинополь для позначення українських єпархій. З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті XIV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі і Литовського князівства, а з кінця XVII — початку XVIII ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[2]
На західноєвропейських географічних мапах зе́млі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материнською Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з XVI ст. — також Roxolania).[2]
Паралельно у внутрішньому вжитку з XVI ст., а особливо після укладення Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починають дедалі активніше вживати поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім усього українського простору.[2]
Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку XX століття за часів УНР.[3]
БЛИНОВА Анфиса Федоровна, художник по кружеву. Родилась 15 ноября 1936 г. в д. Чуманеево Пижанского района в семье крестьянина. После семилетки поступала в Советское медучилище, но вскоре перешла в художественную школу кружевниц. В 1954 г. была направлена учиться в Москву в художественно-промышленное училище. В 1960 г. приехала по направлению в г. Советск художником на фабрику кружев. Однако начинать ей пришлось с должности начальника ОТК, потом (с 1966 по 1969 гг.) работала начальником отделения кружев. Только в августе 1969 г. освободилось место художника по кружеву, и Анфиса Федоровна перешла по специальности. По ее эскизам, рисункам работали сотни мастериц.
БЕРДИНСКИХ Виктор Аркадьевич, доктор исторических наук, профессор Вятского государственного педагогического университета. Родился в г. Советске в 1956 г. После окончания в 1973 г. средней школы № 1 поступил на исторический факультет Горьковского университета. Углубленного изучал русскую историю ХIХ века – эпоху декабристов. На эту тему писал и дипломную работу, получив по окончании диплом с отличием.
Объяснение:
Разказ про Анфису и Виктора