Перший похід монголів на Русь. Трагедія на річці Калка. На початку ХІІІ ст. в монгольських степах під владою Чинґісхана постала могутня держава, яка, як вам уже відомо з курсу всесвітньої історії, протягом 1207—1222 рр. підкорила Південний Сибір, Північний Китай, Середню Азію та Закавказзя.
Наприкінці другого десятиліття ХІІІ ст. монгольські хани почали готуватися до вторгнення в прикаспійські та Причорноморські степи, у яких панували основні вороги монголів — половці. Для розвідування шляху до вторгнення через Кавказ було направлено 30-тисячне військо під керівництвом найдосвідченіших полководців Чинґісхана Субедея і Джебе.
У 1222 р. монгольське військо несподівано для половців здолало Кавказькі гори й опинилося в них у запіллі. Половецькі хани, зібравши сили, дали монголам бій на березі річки Сіверський Донець, але зазнали поразки. Потім монголи рушили до Криму, де захопили венеціанську фортецю Судак.
Тим часом тесть галицького князя Мстислава Удатного половецький хан Котяк звернувся по до до руських князів: «Якщо не до нам, будемо ми сьогодні порубані, а вас назавтра порубають». Мстислав доклав багато зусиль, щоб об’єднати руських князів для протидії монголам. На з’їзді князів у Києві було вирішено дати монголам бій у половецьких степах.
2. Монголо-татарська навала на Північно-Східні князівства. Після десятирічної перерви в 1235 р. монголи почали готуватися до завойовницького походу на Захід. Як свідчать іранські джерела, нащадки Чинґісхана, «досягши загальної згоди, пішли війною на руських». Очолив Великий західний похід хан Батий (Бату). Монгольська армія була добре навченою й дисциплінованою. Її основу складала важка кіннота. До армії також увійшли загони підкорених племен (одним із них були татари — саме тому руські літописці назвали це військо монголо-татарським). Монгольське військо також мало велику кількість різних метальних і стінобитних машин, якими опікувалися китайські інженери.
Після розгрому Волзької Болгарії перший удар монголів на початку зими 1237 р. припав на Рязанське князівство. Батий, пославши до рязанських князів Юрія та Олега послів, вимагав, щоб йому дали «десятину» — десяту частину людей, майна і зброї. Князі відмовилися виконувати їхні умови. Не маючи підтримки, рязанські князі почали діяти самостійно. Княжа дружина у відчайдушному бою зустріла ворога на кордоні князівства, але була здолана. Після цього монголи взяли в облогу Рязань, яка чинила опір шість днів. Монгольське військо, увірвавшись до міста, учинило жорстоку різанину, нищачи все на своєму шляху. Унаслідок цього князі та їхні родини загинули, місто було знищено вщент. Проте рязанці не припинили опору. Загін воєводи Євпатія Коловрата ще довго завдавав відчутних ударів монголам, здійснюючи стрімкі набіги.
3. Падіння Переяславського та Чернігівського князівств. Узимку 1239 р. монголи продовжили свій похід руськими князівствами. На цей раз він був спрямований проти Переяславського і Чернігівського князівств. Здолавши оборонну лінію проти кочовиків на кордоні Переяславського князівства, монголи підійшли до стольного міста. Переяслав мав сильні укріплення. Крім того, оборону міста зміцнювали водяні перешкоди, що оточували місто,— річки Трубіж і Альта та рів між ними. Очолив оборону міста єпископ Симеон. Незважаючи на відчайдушний опір, 3 березня 1239 р. місто впало. Як свідчить літопис, ворог узяв місто «списом, вибив його увесь, і церкву архангела Михаїла сокрушив... І єпископа, преподобного Симеона, вони убили».
Восени 1239 р. монголи підступили до Чернігова. Чернігівський князь Мстислав Глібович дав бій монголам під стінами міста. У запеклій битві «переможений був Мстислав, і безліч із воїнів його побито було». Князь із рештою дружини був змушений рятуватися втечею. 18 жовтня вороги ввірвалися до міста, пограбували і спалили його. Далі монголи зруйнували Глухів, Путивль, Вир, Рильськ та інші міста.
Наприкінці року монгольське військо підійшло й до Києва, але не наважилося на його штурм і відійшло в степ.
Того ж року монголи здійснили вдалий похід у Крим, підкоривши його східну частину, обклали даниною велике місто Судак.
4. Оборона Києва. Монголо-татарська навала на Галицько-Волинську державу. У 1240 р. Батиєва навала докотилася до Галицько-Волинського князівства, яке щойно було об’єднано під владою Данила Романовича (Галицького). Саме перед монгольським наступом до володінь Данила було приєднано Київ, управління яким було доручено тисяцькому Дмитру, талановитому і хороброму воєначальнику.
Английская революция 1640-1660 гг. была одним из важнейших событий европейской истории, споры о характере которой никогда не прекращались в историографии. Можно выделить следующие главные интерпретации революции: либерально-вигскую, марксистскую, ревизионистскую и пост-ревизионистскую.
Первая, либеральная, складывалась в ХIХ веке в трудах таких историков, как Ф. Гизо и Т. Маколей. Они считали революцию событием закономерным, и объясняли ее возникновение политическими противоречиями между английским парламентом и королевской властью, возлагая ответственность за их обострение на корону, на династию Стюартов, представитель которой Яков VI Шотландский стал в 1603 году одновременно королем Англии под именем Якова I. Революция, следовательно, была справедливым возмездием, борьбой парламента и народа за восстановление попранных прав, а в ретроспективном плане - шагом на пути к установлению в стране конституционно-демократических порядков. Историк С. Гардинер считал, что коренное значение имели религиозные противоречия, и выдвинул конценпцию Английской революции как "пуританской". Либерально-вигская трактовка революции преобладала в зарубежной историографии вплоть до 60-х-70-х гг. ХХ в.
Основа марксистской интерпретации Английской революции обнаруживается в трудах К. Маркса и Ф. Энгельса. Не отрицая политических противоречий между короной и парламентом, Маркс считал их вторичными, а первостепенное значение придавал экономическим причинам. С точки зрения историков-марксистов, революция была вызвана долговременными предпосылками, тем, что на протяжении многих десятилетий в Англии развивался капитализм, и господствующие феодальные по сути формы общественного устройства стали к середине ХVII века тормозом для его развития. Следовательно, революция была буржуазной, т. е. была направлена на замену феодального строя капиталистическим. Противодействие королевской власти и парламента отражало борьбу между отсталым феодальным дворянством и буржуазией, выступившей в союзе с новым (обуржуазившемся) дворянством. Такой подход нашел многих последователей в историографии ХХ в. Ряд известных английских историков (Р. Г. Тоуни, К. Хилл и др. ) занимали марксистские или близкие к марксизму позиции. Марксистский подход господствовал в советской историографии и нашел выражение в трудах таких известных специалистов, как Е. А. Косминский, В. М. Лавровский, М. А. Барг, Г. Р. Левин, Т. А. Павлова и др.
Ревизионистская интерпретация истории Английской революции сложилась в 60-80-х гг. ХХ в. Историки-ревизионисты полагают, что предпосылки Английской революции не носили сколько-нибудь долговременного характера. Они не усматривают в политике первых королей из династии Стюартов тенденции к сознательному насаждению абсолютизма в Англии, хотя и отмечают их ошибки и недостатки. Причиной обострения политической ситуации в стране они считают стремление короны утвердить некое однообразие в управлении тремя частями государства: Англией, Шотландией и Ирландией, различия между которыми она в большой мере игнорировала. Кроме того, причины революции надо искать в анализе ситуации, сложившейся с созывом Долгого парламента в 1640 году. Почему депутаты, не помышлявшие о борьбе с королем, оказались в 1642 году в состоянии войны с ним? ответ на этот вопрос дают не абстрактные рассуждения о том, что экономические, политические и религиозные разногласия нарастали на протяжении долгих десятилетней, а изучение личных и групповых интересов и пристрастий главных игроков на политической сцене в 1640-1642 гг. - указывал один из самых видных историков этого направления К. Рассел.
В новейшей пост-ревизионистской историографии отвергается свойственная ревизионистскому подходу идея о случайном характере революции, вытекавшем из сиюминутных позиций и разногласий. Ряд историков подчеркивает виновность Карла I и его окружения, политика которого возникновению конфликта, что особенно проявилось с попыт