А)Леонардо да Винчи борется за восстановление роли и значения чувственного познания. Он утверждает, что созданные человеком чувственно воспринимаемые ценности - средство познания закономерного строя вещей. В понимании сущности и природы чувственного познания он преодолевает механистические традиции, согласно которым чувственное познание предполагает непосредственный контакт познающего органа со своим объектом.
Предметом его специального внимания становится особый орган чувственного познания, позволяющий воспринимать природу в ее внутренних связях, - человеческий глаз, создающий совместно с рукой в процессе живописного творчества образные творения - изображения. Именно они, а не слово отражают реальность и становятся в этом случае посредниками между ней и сознанием, источниками ее познания.
Зрительное воображение рассматривается им как важное средство практического преобразования действительности. Живопись - основа техники и инженерии. В этом проявилось стремление Леонардо да Винчи соединить естественные знания и искусство. Воображение, таким образом, впервые соединяется с творчеством.
Следует отметить, что фантазия, начиная с античности, считалась «дурной субъективностью». Познавательная ценность отводилась исключительно разуму, имеющему божественную природу. Леонардо да Винчи в качестве высшей ценности провозглашает творения субъекта, созданные им на основе подражания природе. Вводится соответственно новый критерий оценки человека - по образу его деятельности, направленной на преобразование природы. Сущность человека выражается в его творческой деятельности, отмечал Леонардо да Винчи.
Б)
Художники Высокого Возрождения - не только люди огромной культуры, творческие личности, свободные от рамок цехового устоя, заставляющие считаться со своими замыслами представителей правящих классов.В центре их искусства - образ идеально прекрасного человека, совершенного физически и духовного, не отвлеченный от действительности, но наполненный жизнью, внутренней силой и значительностью.
Михайло Сергійович Грушевський народився 29 вересня 1866 року в містечку Холм у Царстві Польському (нині на території Польщі).
Батько — Сергій Федорович Грушевський, на той час працював викладачем у греко-католицькій гімназії. За сімейною традицією Сергій Федорович здобув духовну освіту, проте все життя пропрацював на педагогічній ниві: викладав у Переяславській і Київській семінаріях, працював директором народних шкіл на Кавказі, був автором відомого у дореволюційній Росії підручника з церковнослов'янської мови. Мати, Глафіра Захарівна Опокова походила з сім'ї священнослужителів із містечка Сестринівка. У 17-річному віці вийшла заміж за професора Київської духовної семінарії 30-річного Сергія Грушевського. Михайло Сергійович Грушевський, згадував своїх батьків, як справжніх патріотів України, які зуміли виховати «тепле прив'язання до всього українського — мови, пісні, традиції» та пробудити в своїх дітях національне почуття[2].
Дід Михайла Грушевського, Захарій Іванович Оппоков, який благословив онука на навчання в Києві, в університеті Святого Володимира, був за життя нагороджений двома орденами Святої Анни, бронзовим хрестом, орденом Святого Рівноапостольного князя Володимира, — і йому було дароване дворянство[3].
Родина Грушевських. У центрі — Михайло. Владикавказ, близько 1886 р.1869 року, через стан здоров'я батька, сім'я переїжджає на південь Російської імперії: спочатку до Ставрополя (1870—1878), згодом — до Владикавказа (1878—1880). Здобувши домашню початкову освіту, 1880 року Михайло був зарахований відразу до третього класу Тифліської гімназії. У цей час він із захопленням читає твори Миколи Костомарова, Пантереймона Куліша, Михайла Максимовича. Під час навчання у гімназії Михайло пише свої перші оповідання, які надсилає до України відомому письменникові Іванові Нечую-Левицькому, котрий схвально їх оцінює. 1885 року майбутній історик, за підтримки Нечуя-Левицького, публікує свої оповідання «Бех-аль-Джугур» та «Бідна дівчина»