Расовая теория является теоретической осью немецкого фашизма. В фашистской идеологии экономическая программа так называемых 25 пунктов ставит своей целью только "генетическое улучшение германской расы и защиту ее от расового смешения", которое, по мнению национал-социалистов, неизменно приводит к упадку "высшей расы". Действительно, национал-социалисты убеждены, что даже культура обязана своим упадком смешению рас. В Германии и в оккупированных Германией странах использовались все доступные средства для практического осуществления этой теории в форме преследования евреев.
В основе расовой теории лежит предположение о существовании в природе "железного закона", в соответствии с которым спаривание каждого животного должно осуществляться только с представителем или представительницей своего вида. Только такие исключительные обстоятельства, как жизнь в неволе, могут привести к нарушению этого закона и расовому смешению. В этих случаях природа начинает мстить, используя все возможные средства для борьбы с такими нарушениями. Месть природы выражается в стерилизации ублюдков или ограничении рождаемости следующих поколений этих ублюдков. При каждой метизации живых существ, стоящих на различных "уровнях" развития, метис неизбежно занимает промежуточное положение между этими уровнями. Но природа стремится к созданию высших форм жизни, и поэтому метизация вступает в противоречие с основным стремлением природы. В повседневной борьбе за выживание реализуется закон естественного отбора. При этом гибнут более слабые, т. е. неполноценные в расовом отношении, существа. Этот процесс соответствует "стремлению природы", ибо улучшение породы прекратилось бы, если бы слабые, которые всегда в большинстве, могли вытеснить сильных, которые всегда в меньшинстве. Поэтому для ограничения числа слабых существ природа предусматривает для них более суровые условия жизни. С другой стороны, природа исключает возможность неразборчивого размножения остальных существ, подвергая их безжалостному отбору на основе критериев энергии и здоровья.
Далее национал-социалисты приступают к применению этого гипотетического закона природы к народам. При этом они рассуждают примерно следующим образом. Исторический опыт показывает, что "смешение арийской крови" с кровью "низших" народов неизбежно приводит к вырождению основателей цивилизации, понижению уровня расы, за которым наступает духовный и физический регресс. Таковы признаки начала "упадка". Северо-американский континент, по мнению Гитлера, будет сильным "до тех пор, пока он (немец, проживающий в Америке) не падет жертвой осквернения крови" 19, т. е. до тех пор, пока его кровь не смешается с кровью негроидных народов.
Объяснение:
Зазвичай, Меценатство мотивується самим суспільством, зважаючи на
становище, яке виникає в той чи інший період, а також соціально-культурні потреби
епохи. Меценатська діяльність здійснюється з наміром підтримати культурний процес,
конкретного представника творчої інтелігенції та є альтернативним джерелом
фінансування розвитку суспільства, оскільки державної підтримки в багатьох випадках
недостатньо для збереження та розвитку національного культурного надбання.
Історія розвитку українського меценатства сягає корінням ще Київської Русі, а
саме періоду після християнізації. Дослідниця Н. Колосова висловлює припущення, що
ймовірно, в Київській Русі побутували й дохристиянські форми меценатства, такі як
підтримка епічних співців – легендарного Баяна, літописного Мішути та ін., однак
документальних підтверджень цьому поки що не знайдено [2]. Зважаючи на те, що
сучасні науковці пропонують різні схеми періодизації історії українського меценатства,
ми у своєму дослідженні будемо опиратися на схему запропоновану в дисертаційній
праці С. Матяж [1]. І етапом авторка виокремлює період ІХ–XVІ століття. Першими
меценатами стали князі Володимир Великий і Ярослав Мудрий. Пріоритетом
меценатської діяльності князя Володимира було будівництво храмів – у Києві (церква
Св. Василя та Десятинна у 996 р.), у Вишгороді, Берестові, Білгороді. Значно ширшою
була діяльність Ярослава Мудрого, що охоплювала будівництво християнських храмів
(найвидатнішою спорудою, що постала під його патронатом, була Софія Київська
1037 р.), а також «книжну науку», освіту, мистецтво. У часи Ярослава Мудрого,
котрий, окрім державних, вкладав у різні культурні проекти і власні кошти,
меценатство Київської Русі досягло свого найвищого розквіту [2]. Традиції меценатства
були продовжені і в Галицько-Волинській державі. Тут активно будувались нові
православні храми, розвивалось мистецтво іконопису та фрескового розпису. У цей
період за кошти галицько-волинських князів була побудована Чернеча обитель Різдва
Пречистої Богородиці, яка знаходиться у Луцьку, церква Успенія Пресвятої
Богородиці, яка прикрашає місто Володимир, церква Св.Івана в Холмі.
У Литовську добу давньоруська традиція князівського меценатства
продовжується в діяльності князів Острозьких; жінок-меценаток князівського
походження – Анастасії Гольшанської, Ганни Гойської, Раїни Ярмолинської, Раїни
Могиленки-Вишневецької (створення Острозької «слов’яно-греко-латинської школи»,
книговидання, підтримка монастирів, церков тощо).
ІІ етап – XVIІ–XVIIІ століття, коли розпочалась широка діяльність братств.
Братчики відкривали шпиталі, друкарні, а особливого успіху досягли вони у розвитку
мережі шкіл, організації в них навчання і забезпечення учнів підручниками. У період
Гетьманщини меценатами ставали самі гетьмани, які, окрім територіальної могутності
України, дбали і про розвиток мистецтва, освіти та й культури загалом.
Найвизначнішим меценатом цього періоду був безумовно І. Мазепа. Розмах його
меценатської діяльності вражає: він – будівничий, який споруджує козацькі собори,
оточує фортечним муром Києво-Печерську лавру, будує новий навчальний корпус
Києво-Могилянської Академії, шанувальник мистецтв і меценат митців тощо. За
загальними підрахунками на меценатську діяльність він витратив суму, яка становила
десять річних бюджетів Гетьманщини.
ІІІ етап охоплює др. пол. ХІХ – поч. ХХ ст. Це так званий «золотий період»
українського меценатства, коли з’явилися промислові підприємці, які сприяли розвитку
української культури. У Києві на межі ХІХ і ХХ століть всі публічні споруди були
зведені коштом меценатів. Родина Бродських побудувала тут лікарню, синагогу,
гімназію, училище, Бессарабський ринок, Політехнічний інститут, Художній музей,
Театр оперети. Микола Терещенко пожертвував Києву два з половиною мільйона
рублів, а Михайло Дегтярьов чотири з половиною [3]. Серед плеяди меценатів, які
відіграли важливу роль у розвитку української культури слід відзначити родини
Галаганів, Симиренків, Терещенків; Б. Ханенко, Є. Чикаленко, А. Шептицький та ін.
На ІV етапі за часів СРСР меценатство практично перестає розвиватися,
оскільки благодійність в цей період не лише не заохочувались на державному рівні, а й,
навіть, засуджувалась.
V етап становить сучасний період. Після розпаду СРСР меценатська діяльність
почала відроджуватися, оскільки різкий розподіл суспільства вимагає підтримки
соціальної сфери з боку бізнесу. Крім того, новий власник починає думати не тільки
про зростання особистого багатства, але й про “культуру багатства”, тобто про
вкладення засобів в економічний і культурний розвиток усього суспільства. Наприклад,
бізнесмен В. Пінчук ще в 2006 р. заснував свій фонд, який допомагає забезпечити
більш послідовний і професійний підхід до розвитку нових проектів, які стосуються
мистецтва, охорони здоров’я, освіти, розвитку суспільства загалом.
Объяснение:
Папи́рус — писчий материал, в древности распространённый в Египте, а позднее — на всём пространстве античного мира.
Свиток — длинный лист писчего материала (папируса, пергамента или бумаги), сматываемый для хранения в рулон.
Календа́рь — система счисления больших промежутков времени, основанная на периодичности движения небесных тел.
Астроно́мия — наука о Вселенной, изучающая расположение, движение, строение, происхождение и развитие небесных тел и образованных ими систем.
Водяны́е часы́ — известный со времён древнего Египта прибор для измерения промежутков времени в виде цилиндрического сосуда с истекающей струёй воды.