Початок XIX сторіччя в українській історії нагадував період так званого "сумерку" кінця XIV-початку XVI століть — Україна нібито й існувала — існувала земля, міста і села, народжувались і вмирали люди — і не існувала, оскільки про її державно-політичну самостійність, окремішність, в тогочасних умовах, на думку багатьох, не могло бути й мови. Втративши національну політичну еліту і залишки державності, розділена між двох континентальних імперій — Російської і Австрійської — вона, здавалося, була приречена. Це виглядало тоді як доконаний історичний факт. Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. на Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально ближче знаходилися до Росії, продовжувала жити народна пам’ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ.
Варто зазначити, що процеси національного відродження кінця XVIII-початку XIX сторіч не стали явищем загальнонаціонального масштабу. І не лише тому, що вони, як зазначалось вище, охоплювали переважно територію колишньої Гетьманщини та концентровано виражали інтереси козацької старшини і її нащадків, але й тому, що не охопили в повній мірі навіть весь цей соціальний стан. Окрім козацько-старшинської державницької традиції та літературного процесу на демократичній етнічній основі, значний вплив на формування української політичної думки першої половини XIX сторіччя мала діяльність в Україні таємних товариств, не пов’язаних безпосередньо з українською справою, у першу чергу декабристів і масонів. Україна, поряд з Санкт-Петербургом, стала одним з основних центрів Руху декабристів: тут виникли і діяли дві досить потужні таємні організації — "Південне товариство" і товариство "Об’єднаних слов’ян", які напередодні повстання злилися.
Поняття "українське національно-культурне відродження" відображає процес становлення і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця 19 - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVUI ст. Воно стимулювалося, з одного боку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського царизму. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведення чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.
мире и его происхождении. Мировоззрение Аристотеля проникнуто
телеологизмом и отрицанием эволюционизма. При этом биологический мир как
объект исследования особенно увлекал Аристотеля.
Любой растительный или животный организм -- это некое законченное целое, представляющее собой реализацию определенной формы.
Такой организм состоит из многих неоднородных частей или органов,
каждый из которых выполняет свою вполне определенную функцию,
необходимую для поддержания жизнедеятельности всего организма.
Выполнение этой функции и есть цель, ради которой этот орган существует.
Выполнение функций органом требует, как правило, не одной, а нескольких
двигаться, сжиматься и расширяться, воспринимать ощущение
и др. ) . Поэтому орган должен состоять не из одной, а многих однородных
частей.
Аристотель, бесспорно, был величайшим биологом своего времени. Если в
области астрономии, физики, механики Аристотель во многом оставался
спекулятивным мыслителем, то к живой природе он относился с
исключительной наблюдательностью, проницательностью, стремился к
постижению мельчайших деталей. Он вскрывал трупы различных животных,
делая при этом выводы и об анатомическом строении человека; он изучил
свыше пятисот видов животных, описал их внешний вид, и где мог -- также и
строение; рассказал об их образе жизни, нравах и инстинктах, сделал
множество более частных открытий. Альбомы рисунков результатов
анатомического расчленения животных и их органов, именовавшиеся
“Анатомиями”, служили приложениями к “Истории животных”; к сожалению,
эти альбомы позднее оказались утерянными.
Наряду с идеалистическим, креационистским пониманием антропосоциогенеза в
древности развивались и материалистические представления о естественном
происхождении человека. Так, еще философы античного мира высказывали
мысли о том, что происхождение человека во многом сходно с
происхождением животных: те и другие образуются в результате соединения
исходных стихий в части и органы, которые под действием тепла
соединяются в тело. Такую концепцию развивал, в частности, великий
материалист и атомист древности Демокрит. Аристотель трактовал человека
как некое “политическое животное”, которое отличается от животного
только наличием нравственности и на этой основе стремлением к
“совместному жительству”.