Вели́ке князі́вство Лито́вське, Ру́ське, Жемайтійське та ін. (дав.-рус. Великое князство Литовское, Руское, Жомойтское и иныхъ, лат. Magnus Ducatus Lithvaniae, Rusiae, ..., etc.[9][10][11]) — монархічна держава у Східній Європі часів середньовіччя і нової доби. Одна з найбільших європейських держав пізнього середньовіччя, у час найбільшої могутності поширювала владу на територію сучасної, Білорусі, більшої частини України-Руси, Литовської Республіки, крайньої західної частини Росії, Молдови, невеликих частин на сході Польщі (Підляшшя[12]) та півдні Латвії (Курземе, Земгале), загалом близько 850 тис. км², на якій мешкало від 3,8 до 8 млн осіб різних етносів у різний час [⇨]. Столиця розташовувалася спочатку в Новогрудку (Новгороді)[2] на колишніх ятвязьких землях, колонізованих Руссю у XII столітті, а згодом у Троках та Вільні (з 1323)[13].
Існувала впродовж 1236–1795 років. Уперше назва «Литва» зафіксована у німецьких хроніках 1009 року. Велике князівство було повстало на землях балтських племен XIII столітті як язичницька держава Міндовга [⇨]. Вела перманентні війни із сусідами: Московією на сході, Тевтонським орденом на заході, Польщею та Галицько-Волинським князівством — Руським королівством на південному заході. Велике князівство зазнало значної територіальної експансії у XIV столітті за правління Гедиміна та його нащадків [⇨].1385 року великий князь литовський Ягайло уклав Кревську унію з Польським королівством, згідно з якою обидві монархії об'єднувались під владою єдиного правителя [⇨]. 1569 року, за результатами Люблінської унії, Велике князівство об'єдналося із Короною Польською у федеративну державу Річ Посполиту [⇨]. До 1569 року князівство керувалося спадковими монархами, що носили титул Великих князів Литовських, Руських і Жемайтських; після 1569 — виборними монархами, що мали подвійний титул Королів Польських і Великих князів Литовських [⇨]. Децентралізована влада на місцях належала князям і шляхті різних національностей. Через занепад Речі Посполитої у XVIII столітті, спричиненого шляхетською анархією, опинилася під впливом Російської імперії. 1772 року, внаслідок першого поділу Речі Посполитої, втратила Східну Білорусь. У 1792 і 1795, після другого й третього поділів, остаточно анексована Російською імперією [⇨].
1387 року в князівстві було прийняте християнство за латинським обрядом [⇨]. В елітарній культурі певний час панували руська мова (староукраїнська) та православ'я, які у XV—XVI столітті витіснили польська мова та католицизм [⇨]. Основний масив документальних джерел з історії Великого князівства зберігся у складі Литовської метрики — архіві литовської державної канцелярії[14]. З тогочасних оповідних джерел найбільший інтерес становлять білорусько-лит
Кардинала Ришелье можно отнести к числу редких государственных деятелей, чьи поступки и решения до сих пор вызывают в обществе острые дискуссии. След, который оставил политик в истории Франции и всей Европы, оказался слишком глубоким. По значительности личность Ришелье, действовавшего на политической арене в первой половине XVII века, можно сравнить разве что с Кромвелем, Петром Великим или Наполеоном Бонапартом.
Однако при жизни Ришелье не пользовался популярностью среди населения Франции. Не только народ, но и аристократы опасались кардинала и ненавидели его. И это не вызывает удивления, ведь Ришелье упадку дворянства, подрывая своими действиями феодальные устои старой Франции. А развязанные им военные действия против Габсбургов привели к усугублению бедствий народных масс.
Основным итогом политической деятельности Ришелье историки называют утверждение во Франции абсолютизма. Кардиналу удалось радикальным образом перестроить монархию, основанную до него по сословному принципу. Мероприятия, осуществленные Ришелье, ослабили оппозицию в лице аристократии. Он практически преодолел сепаратистские тенденции, распространенные в регионах Франции, противопоставив им общенациональные интересы.
Кардиналу по праву приписывают заслугу осуществления идеи так называемого «европейского равновесия». Хотя Ришелье не довелось дожить до завершения Тридцатилетней войны, но Франция своей победой здесь обязана почти исключительно кардиналу. Политические решения этого деятеля отвели от Европы угрозу гегемонии Габсбургов.
При Ришелье усиленно стали развиваться колониальная политика Франции, морское дело и международные торговые отношения. Кардиналу удалось заключить несколько десятков договоров с различными государствами, в том числе и с Россией. В годы политического могущества кардинала Франция укрепила центральную государственную власть и свою независимость в сфере внешней политики.
Особое значение Ришелье придавал развитию в стране культуры и науки. Кардинал стал основателем Французской академии и оказывал покровительство лучшим поэтам и художникам. Успешная политика Ришелье объясняется, вероятно, тем, что за пределами Франции он не имел никаких личных интересов и практически ни разу не шел на уступки оппозиции, если такие действия могли принести вред стране.