Відповідь:
Робітничий рух — широкий термін, що означає соціальний рух, який представляє робітничий клас, на підтримку компаній, які закликають роботодавців і політичні уряди поліпшити становище робітників та їхніх сімей, і відстоювання своїх інтересів, особливо шляхом боротьби за прийняття або зміну законодавства, що регулює трудові відносини.
Інтернаціонал — назва міжнародних об'єднань і комуністичних рухів, а також пролетарського гімну.
Наро́дництво — ідеологія і громадсько-політичний рух, що охопив вихідців із дворянства та різночинної інтелігенції Російської імперії у 60-х – 80-х роках 19 ст.
Терори́зм (від лат. terror — «жах») — у широкому сенсі використання або загроза застосування насильства для досягнення політичної, релігійної або ідеологічної мети.
Тре́тя Францу́зька Респу́бліка — конституційний лад Франції, прийнятий 4 вересня 1870 року.
Експансіоні́зм — здійснення державою зовнішньої політики, спрямованої на розповсюдження і зміцнення свого панування над іншими державами, регіонами.
Пояснення:
через 1 минуту я еще напишу до конца
єто все (
Римська держава пройшла три етапи розвитку: 1-й (VIII - VI ст. до н. е.) - царський; другий (509-31 до н. е.) - республіканський, третій - імперський (31 до н. е. - 476 н. е.). Перший період - це епоха переходу різних племен Апеннінського півострова від родової общини до рабовласництва. Найшвидше цей процес здійснили етруски, з культурою яких пов'язаний період IX - IV ст. до н. е.
Вирішальну роль тут відіграло землеробство з використанням плугу, волів, коней. Етруски культивували пшеницю, виноград, оливи, льон. Високого рівня досягли ремесла, зокрема керамічне, залізоробне, кам'яне будівництво. Торгували з Південною Італією, Сіцілією, Афінами, Карфагеном. З середини V ст. карбували монети. В VII-VI ст. до н. е. з розкладом родового ладу в етруському суспільстві формуються рабовласницькі відносини. Але історія їх утвердження пов'язана не з етрусками, які не втримали свого панування, а з розвитком римської общини на території Лації.
Період ІІІ - І ст. до н. е в історії господарства був переходом від родової до сусідської общини, їй був притаманний дуалізм, оскільки патриціанські сім'ї (римські громадяни називалися патриціями) мали у власності 2 югера (0,5 га) землі, а у володінні - ділянку общинної землі, вели окреме господарство. Соціальний розвиток визначався відносинами між патриціями і плебеями. Плебеї не мали політичних і громадських прав, але володіли землею на правах приватної власності. Майнова диференціація серед римлян зумовила появу кметів (залежних людей).
Економічну основу могутності патриціанських родів становили громадські землі, які збільшувались в результаті воєн, захоплених або приєднаних територій сусідніх племен. Третина завойованих земель оголошувалась суспільним фондом. З неї утворювались великі помістя патриціїв. Плебеї цих земель не одержували.
До плебеїв відносили або поневолене, або прибуле населення, а також безземельних вільних корінних жителів. Плебеї не допускалися до користування громадськими землями, до обрання на жрецькі посади. Більшість плебеїв займалася землеробством, торгівлею, ремеслом.
Розвиток матеріальної культури, інтенсивне руйнування общинного землеволодіння і утвердження приватної власності, загострення суперечностей між патриціями, які захопили значну частину громадських земель, і плебеями обумовили розклад общинних відносин.
Протягом VІ-ІІІ ст. до н. е. в Італії склалось рабовласницьке суспільство. Рабство мало патріархальний характер, було в основному домашнім, борговим, спадковим. Головною виробничою силою залишалося вільне населення. Реформи царя Сервія Туллія (середина VI ст. до н. е.) остаточно знищили пережитки родового ладу, поділивши римське населення на 5 категорій не за родовими, а за майновими ознаками.
Розгорнулася боротьба за землю, в ході якої сформувалося велике землеволодіння. Закони XII таблиць (середина V ст. до н. е.) як збірник правових норм захищали приватну власність, економічні й політичні права рабовласників, юридичне закріплювали інститут клієнтели, боргове рабство. У другій половині IV ст. до н. е. були спроби обмежити захоплення общинних земель, встановити норму володіння в 500 югерів (125 га) і норму для випасу худоби (100 голів великої і 500 - дрібної). На початку IV ст. до н. е. римські громадяни були звільнені від боргового рабства.
Становленню й утвердженню рабовласницьких відносин сприяла територіальна експансія, яку вела Римська республіка. До середини III ст. до н. е. була захоплена вся Італія. В І ст. до н. е. Рим перетворився на світову державу від Атлантичного океану на Заході до Тигру і Євфрату на Сході. Війни стали головним джерелом рабства.
ІІ - І ст. до н. е. були періодом розвитку рабовласницького господарства, що набуло класичних форм. Економічне піднесення продовжувалося в перші два століття н. е. в межах Римської імперії. Раби відігравали роль основної виробничої сили в усіх галузях господарства. В І ст. до н. е. в Італії налічувалося близько 12 млн. рабів при 10 млн. вільних. Раби поділялися на міських і сільськогосподарських. До міських відносились слуги, ремісники, вчителі, управителі, медики та інші і використовувалися в домашньому господарстві. Багато рабів працювало в ремісничих майстернях, рудниках, каменоломнях, але основна частина - в сільському господарстві. Міжнародним центром работоргівлі був Делос, там щодня продавали до 10 тис. рабів-іноземців. Римське право забороняло перетворювати своїх громадян на рабів. Переважало приватне рабовласництво, значення державного було незначним.
Объяснение:
Крепостное право – высшая форма неполной собственности феодала на крестьянина, основанная на прикреплении его к земле феодала (боярина, помещика, монастыря и т. п.) или феодального государства (при отсутствии частного собственника земли, когда крестьянские общины несут повинности в пользу государства).
Развитие экономики России в XV–XVI вв. связано прежде всего с постепенным закрепощением крестьян, которые жили на княжеских, боярских, церковных (монастырских) землях. По договору с землевладельцами они занимали определенные участки земли и платили за них условленный денежный или натуральный оброк, а также исполняли некоторые повинности: барщину, или издо-лье, издольщину.
Судебник 1497 г. сделал шаг по пути установления крепостного права. В 1580-х гг. в результате опричнины и неудачной Ливонской войны экономика страны оказалась в критическом положении. Массовое бегство крестьян на окраинные свободные земли вызывало большое беспокойство феодалов, терявших своих работников. Феодалы все более активно требовали от государственной власти юридического оформления зависимости крестьян от землевладельцев. Государство в свою очередь также было озабочено недопоступлением налогов в казну из-за бегства крестьян.
Постепенно сформировалась государственная система крепостного права. В 1582–1586 гг. впервые были установлены «заповедные лета», во время которых запрещался переход крестьян на Юрьев день, причем этот запрет относился ко всем категориям крестьян, как частновладельческим, так и государственным, а также и к посадскому населению городов. Эта мера, введенная как временная, позже превратилась в постоянную. В 1581 – 1592 гг. проводилась перепись земель и населения. Были составлены «писцовые книги» – юридические документы, в которых была указана принадлежность крестьян какому-либо владельцу на период переписи. В 1590–1595 гг. фактически произошла полная отмена Юрьева дня по всей стране. В это же время были установлены так называемые урочные лета, в течение которых объявлялся сыск беглых крестьян.
К середине XVI в. правительство пошло навстречу феодалам и осуществило окончательное законодательное оформление крепостного права. В январе 1649 г. на Земском соборе было принято Соборное уложение, по которому устанавливался бе сыск беглых крестьян и посадских людей, прикрепленных к феодалам. Крестьяне со своей семьей, имуществом и прочим объявлялись собственностью феодала.
В течение XVII в. власть феодалов над крестьянами непрерывно возрастала. Они полностью распоряжались личностью крестьян, обменивали их, дарили, продавали, закладывали, в своих хозяйствахбесконтрольно облагали сборами, подвергали физическим наказаниям. К концу XVII в. крепостные крестьяне приблизились к состоянию холопов, и в то же время некоторую часть холопов «сажали на пашню», что сближало их в экономическом отношении с остальными крестьянами. Но окончательно этот процесс завершился позже, в течение XVIII в.