ответ:Причина Троянской войны, согласно многочисленным мифам и сказаниям, такова. Троянец Парис похитил Елену, жену греческого царя Менелая. Греки решили отомстить троянцам, собрали большое войско и приплыли под Трою. Впрочем, это не единственная версия. В мифах довольно много путаницы по поводу подлинной причины Троянской войны. Например, согласно «Троянской Истории» Гвидо де Колумна, не троянец Парис первый обидел греков, похитив у них Елену, а наоборот, греки похитили у троянского царя Приама его сестру Ексионию [851], с. 91. И лишь потом Парису пришлось похищать Елену, дабы отомстить грекам.
«Есть и совершенно противоположное свидетельство, согласно которому Гермес похитил Елену по велению Зевса и отдал ее на попечение ЕГИПЕТСКОМУ царю Протею. Тем временем, призрак Елены, созданный… ИЗ ОБЛАКОВ, был с Парисом послан в Трою с единственной целью — вызвать войну» [196:1], с. 288.
По другим свидетельствам, среди греков был сын Париса. «У Париса был старший сын от Эноны по имени Кориф, которого ревнивая мать отправила проводником, чтобы тот привел жаждущих отмщения греков к Трое» [196:1], с. 288. Таким образом, по некоторым известиям, греков под Трою приводит ТРОЯНСКИЙ ЦАРЕВИЧ.
ответ:Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. з'явилися нові жанри: опера (першою українською національною оперою була "Запорожець за Дунаєм" С. Гулака-Артемовського — 1863 p.); камерно-інструментальні твори. Розвивається і вдосконалюється симфонічна музика (М. Березовський, Д. Бортнянський).
На розвиток музичного життя України істотно вплинули Харківський, Київський та Львівський університети, Ніжинський ліцей, при яких були хори, оркестри, аматорські театри.
Відкриваються театри, де поряд із драматичними до репертуару входять оперні та балетні вистави: 1776 р. — у Львові, 1806 р. — у Києві, 1810 р. — в Одесі. Плідно працюють композитори І. Вит-ковський, І. Лозинський, І. Лизогуб та А. Лизогуб, Г. Рачинський та ін.
На західноукраїнських землях у царині музичного театру, хорової та інструментальної музики працюють М. Вербицький (музика до вистави "Подгоряне", 11 увертюр, хори на вірші Т. Шевченка, М. Шашке-вича та ін.), І. Лаврівський (хорові твори, музика до вистав "Обман очей", "Пан Довгонос", "Роксолана"), І. Воробкевич (оперети, хори, пісні), А. Вахнянин (опера "Купало", хори) та ін.
У цей період посилилися репресивні заходи царського уряду проти української культури. Забороняється українська мова в народних шко-
лах. Валуєвський циркуляр 1863 р. та Емський указ 1876 р., що був підписаний власноручно царем, забороняли друкування українських книжок у межах Росії, увезення їх з-за кордону, не дозволялося співати у школах народних пісень, ставити українські п'єси, з'являтися у громадських місцях в українському народному вбранні.
Проте боротьба за національну культуру наростала. У цей період дедалі помітнішим ставав вплив революційно-демократичних ідей. Третє видання "Кобзаря" Т. Шевченка виходить друком у 1860 p., і відтоді його естетика, бунтарська поезія значною мірою визначають розвиток культури в Україні.
У 1860—1890 pp. розгортається робота українських учених, письменників, композиторів, пов'язана зі збиранням, вивченням та публікацією народної творчості. Велику роль у цьому відіграли І. Франко та М. Лисенко. У численних працях з фольклору та етнографії, зокрема у творі "Жіноча неволя в руських піснях народних" (1883), І. Франко стоїть на позиціях прогресивної естетики Європи.
З 70-х років XVIII ст. в Україні активно розвивається наукова фольклористика, основу якої заклала стаття О. Серова "Музыка южнорусских песен". Вагомий внесок у неї зробили М. Лисенко і П. Со-кальський. Предметом їх досліджень стають ладо-інтонаційна будова української народної пісні, особливості та закономірності її метро-рит-мічного складу, типові риси змісту та композиційної будови. Друкувалися численні статті та рецензії на театральні вистави, концерти, твори композиторів, перші пошуки науково-теоретичної розвідки з питань історії української музики. Іншими словами, розвивалася музично-критична та науково-теоретична думка.
З 60-х років починається новий етап в історії української музичної культури, завершується формування української національної школи у професійній музиці. У цей час в Україні працюють композитори С. Гу-лак-Артемовський, П. Ніщинський, П. Сокальський, М. Калачевсь-кий, М. Аркас, М. Вербицький, І. Лаврівський, В. Матюк, А. Вах-нянин, І. Воробкевич та ін.
Пісенна скарбниця українського народу збагачується новими за змістом і жанрами творами. Це робітничі, солдатські пісні (типово маршово-похідні, ліро-епічні та баладні, рекрутські); похоронні плачі-голо-сіння; бурлацькі, наймитські, строкарські пісні; пісні про тяжку жіночу долю; сатиричні та жартівливі.
У другій половині XIX ст. поширюються пісні на тексти Т. Шевченка. На його вірші писали музику О. Рубець, Д. Крижанівський, Г. Гладкий. З'являються пісні на слова інших українських поетів того часу: романсові — на слова С. Руданського ("Повій, вітре, на Вкраїну"), А. Чужбинського ("Скажи мені правду"), Л. Глібова ("Стоїть гора високая") та ін. Популярними залишаються старогалицькі пісні "Там, де Чорногора", "Сонце ся сховало", "Пою коні при Дунаї" та багато інших.
Подальшого розвитку набули хорове мистецтво, багатоголосний спів, особливо помітно це в так званих вуличних парубоцьких піснях. Особливості багатоголосся, зокрема підголосного, помітні у творчості М. Лисенка, М. Леонтовича, П. Козицького, Л. Ревуцького, Б. Лятошинсь-кого, Г. Верьовки, С. Козака та ін.
После смерти Ивана Грозного в 1584 году русский престол занял его сын – Федор. Это был довольно слабый и болезненный человек, при котором царская власть значительно ослабла. Он умер в 1598 году, не оставив наследников. К власти пришел брат жены Федора – боярин Борис Годунов. Это событие имело довольно плачевные последствия для Руси, так как пресеклась династия Рюриковичей, правивших государством более семисот лет. Внутри Русского царства росло недовольство политикой Бориса Годунова, которого многие считали самозванцем, незаконно захватившим власть и в свое время, по слухам, приказавшим убить законного наследника Ивана Грозного.Данная напряженная обстановка внутри страны как нельзя кстати возможности иностранной интервенции. Самозванцы Правящая верхушка Речи Посполитой отлично понимала, что главным её внешним соперником является Русское царство. Поэтому падение династии Рюриковичей послужило своеобразным сигналом к началу подготовки к вторжению. Впрочем, к открытой войне Речь Посполитая была сама не готова, поэтому для своих интриг использовала самозванца Григория Отрепьева, выдававшего себя за Дмитрия – умершего в детстве сына Ивана Грозного (по другой версии, убитого по приказу Бориса Годунова), за что и получил прозвище – Лжедмитрий. Армия Лжедмитрия набиралась при поддержке польских и литовских магнатов, но официально не поддерживалась Речью Посполитой. Она вторглась на территорию Руси в 1604 году. Вскоре царь Борис Годунов умер, а его шестнадцатилетний сын Фёдор не смог организовать оборону. Польское войско Григория Отрепьева в 1605 году захватило Москву, а сам он себя провозгласил царем Дмитрием I. Впрочем, уже в следующем году он был убит в результате переворота. Тогда же была перебита значительная часть поляков, прибывших с ним. Новым русским царем стал Василий Шуйский, который был представителем боковой ветви Рюриковичей.