Аналізуючи взаємовідносини Хмельницького і Виговського можна дійти висновку, що гетьман та генеральний писар діяли, як правило, узгоджено, причому кожен мав свій «імідж» і проводив відповідну лінію в ході дипломатичних контактів. Виговському, звичайно, відводилася роль «буфера», провідника нібито м'якшої, ніж у Хмельницького, лінії. Це давало змогу краще виявити наміри протилежної сторони, навіть її агентуру, створювало додаткові можливості для дипломатичного маневру Б. Хмельницького.
Звичайно, не можна говорити про повну тотожність політичних позицій гетьмана й генерального писаря. Якщо перший був представником центру, то другий тяжів до поміркованих (М. Громика, Г. Гуляницький, Г. Лісницький, генеральний суддя С. Зарудний, генеральний обозний Т. Носач та ін.), котрі прагнули досягнути компромісу з Річчю Посполитою. Через це Виговського недолюблювали представники радикальної течії (М. Кривоніс, Д. Нечай, Л. Мозиря, М. Гладкий, С. Подобайло й ін.), а також московської партії (М. Пушкар, І. Барабаш). Ці протиріччя склали передумови для гетьманства Виговського та визначили його долю. Фактично Виговський виконав волю пізнього Хмельницького, який помітив порушення Переяславської ради Москвою та шукав можливості перегляду чи розриву її. Але Виговський не мав тієї харизми, завдяки якій Хмельницький перетворив чергове повстання козаків на Визвольну війну України.
1. важливим напрямком зовнішньої політики данила галицького були відносини з монгольськими володарями. князь мав намір об'єднати зусилля західних держав у боротьбі з ордою. проте перша спроба спільного антимонгольського виступу не була вдалою. отож данило був змушений поїхати на переговори до хана батия. хан прийняв князя з почестями, але сучасники розуміли, що ця поїздка означала визнання залежності від орди. втім, данило не відмовився від пошуків союзників для боротьби з ординцями. нову спробу організації антимонгольського союзу він здійснив у 1254—1255 pp. тоді війська данила, його брата василька й сина лева здобули міста, що піддалися монголам — болохівські міста в районі річок случ і тетерів. однак після приходу 1258 р. величезного війська бурундая данило й василько були змушені розібрати укріплення найбільших міст (львів, луцьк, крем'янець тощо). лише столичний холм не скорився і зберіг свої фортифікації.
Проект аракчеева предусматривал постепенный выкуп помещичьих крестьян казной. крестьяне освобождались с землёй на правах аренды (по две десятины на душу). помещики за отпускаемых на волю крестьян получали денежную компенсацию, которая способствовала бы развитию их хозяйства. аракчеев считал, что такой путь освобождения крестьян выгоден для помещиков, так как у них остаётся большая часть земли и сохраняется рабочая сила, поскольку при двухдесятинном наделе крестьяне вынуждены будут арендовать у помещика землю. предложения аракчеева были одобрены александром i. однако не было сделано никаких попыток к реализации проекта.
Аналізуючи взаємовідносини Хмельницького і Виговського можна дійти висновку, що гетьман та генеральний писар діяли, як правило, узгоджено, причому кожен мав свій «імідж» і проводив відповідну лінію в ході дипломатичних контактів. Виговському, звичайно, відводилася роль «буфера», провідника нібито м'якшої, ніж у Хмельницького, лінії. Це давало змогу краще виявити наміри протилежної сторони, навіть її агентуру, створювало додаткові можливості для дипломатичного маневру Б. Хмельницького.
Звичайно, не можна говорити про повну тотожність політичних позицій гетьмана й генерального писаря. Якщо перший був представником центру, то другий тяжів до поміркованих (М. Громика, Г. Гуляницький, Г. Лісницький, генеральний суддя С. Зарудний, генеральний обозний Т. Носач та ін.), котрі прагнули досягнути компромісу з Річчю Посполитою. Через це Виговського недолюблювали представники радикальної течії (М. Кривоніс, Д. Нечай, Л. Мозиря, М. Гладкий, С. Подобайло й ін.), а також московської партії (М. Пушкар, І. Барабаш). Ці протиріччя склали передумови для гетьманства Виговського та визначили його долю. Фактично Виговський виконав волю пізнього Хмельницького, який помітив порушення Переяславської ради Москвою та шукав можливості перегляду чи розриву її. Але Виговський не мав тієї харизми, завдяки якій Хмельницький перетворив чергове повстання козаків на Визвольну війну України.