Шляхетська демократія (пол. Demokracja szlachecka) — політична система, що існувала в XVI -XVIII століттях в Королівстві Польському, а після в Речі Посполитій. Характеризується наявністю широких прав дворянства ( шляхти) в управлінні країною.
Шляхетська демократія з певною часткою умовності являє собою варіант представницької демократії з тією різницею, що народом в Речі Посполитій вважалося не все населення, лише шляхта (в принципі, цей політичний режим можна назвати і олігархією). У той же час, Річ Посполита не була республікою (хоча і називалася Річ Посполита, тобто республіка), так як державу очолював довічно обраний монарх. Право вибору монарха належало Сейму — шляхетському представницькому зібранню. Представництво сейму забезпечувалося участю в його складі депутатів від дрібніших зборів шляхти — земських сеймиків. Депутати обиралися шляхтою певного регіону і отримували від сеймику інструкції, в яких прописувалося, як їм голосувати на вальному (загальному) сеймі. Після закінчення загального сейму знову скликалися сеймики, на яких депутати звітували перед шляхтою ( реляційні сеймики).
По Нешавських статутах 1454 сеймики отримали від короля Казимира IV Ягеллона широкі права на участь у загальнодержавних справах. До складу сейму входили король, члени посольської ізби та сенату. В посольській ізбі засідало 170 депутатів, обраних на сеймиках (предсеймових). Сенат не був виборним органом і складався з членів Королівського Ради — панів радних. До них належали ряд вищих духовних і світських сановників. Король вважався третім станом і скликав засідання. Вальний сейм повинен був збиратися кожні два роки на термін шість тижнів.
Шляхетська демократія. Перехід до фільварково-панщинного господарства сприяв економічному й політичному посиленню шляхти. До того ж питома вага дворянства в загальній масі польського населення була значно вищою, ніж в інших європейських країнах. Цими обставинами й пояснювалася політична активність польської шляхти та її інтерес до державних справ. На межі ХV-ХVІ ст. у Польщі завершилось оформлення станової монархії: у країні діяв двопалатний сейм. Верхня палата — сенат — включала представників вищого духовенства та магнатів, зайнятих на високих державних посадах. До нижньої палати — посольської ізби — входили депутати, обрані на сеймиках — з'їздах місцевої шляхти. Селяни та міста від участі в сеймі повністю усувались. Головну роль у ньому дедалі більше перебирала на себе шляхта. Сейм міг не тільки впливати на рішення короля, але навіть обмежувати його дії. У свою чергу, поведінка сейму залежала від позиції сеймиків. До того ж, хоч з XIV ст. у країні правили лише представники династії Ягеллонів, королівська влада залишалася виборною. Все це надавало своєрідності державному устрою Польщі.
Всередині дворянського стану, між можновладцями і шляхтою, точилася боротьба за вплив на короля. У 1530 р. вона вилилася у відкрите політичне протистояння. Поштовхом до нього послужило те, що літній король Сигізмунд І (1506-15-48), за наполяганням своєї дружини-італійки Бони Сфорца, провів обрання і коронацію їхнього дев'ятирічного сина Сигізмунда Августа. Це суперечило традиції, адже нового короля можна було обирати лише після смерті його попередника. Стало зрозуміло, що здійснено спробу замінити виборну монархію спадковою. Обурена шляхта звинуватила Сигізмунда І в порушенні законів, але далі цього не пішло.
Сигізмунд ll Август (1548–1572) продовжив лінію батька, через що між ним і шляхтою виник конфлікт. Проте коли королю знадобилися гроші для ведення війни, а отримати їх він міг лише за згоди шляхти, монарху довелося піти на поступки. На подив усього сейму Сигізмунд Август з'явився на його засідання не в звичному для нього модному італійському, а в шляхетському вбранні. До того ж він звернувся до сейму польською мовою, а не латиною, як завжди. То були символічні ознаки зміни позиції короля, його прагнення домовитись зі шляхтою. Результатом компромісу стало затвердження принципу обрання польських королів.
Після смерті Сигізмунда II Августа, останнього з династії Ягеллонів, польським королем обрали французького принца Генріха Валуа (1573–1574). Перед вступом на трон він заприсягcя не порушувати законів Речі Посполитої. Король був зобов'язаний кожні два роки скликати сейм, не міг без його згоди оголошувати війну, укладати мир, видавати закони, скликати ополчення. Відмова монарха від виконання своїх зобов'язань звільняла шляхту від покори йому. Таке посилення позицій шляхти мало наслідком введення в дію принципу «вільного вето» (заборони). Якщо хоча б один із депутатів сейму вимовляв: «Не дозволяю», рішення не приймалось, навіть коли всі інші за нього проголосували.
Восстановление общества шло непросто. Еще беспокоили самозванцы, на престол претендовал Владислав, власть еще не была крепкой. На светскую власть претендовала церковь. Патриарх Филарет, пользуясь положением отца царя, стремился подчинить государство церкви. Его порой величали «великим государем» наряду с царем. Восстановление государства шло трудно еще и потому, что царь Михаил не был государственным деятелем. Выход находили в постоянном диалоге с обществом в лице Земского собора. В первой половине XVII в. Земский собор работал непрерывно, решая буквально все дела. Ситуация медленно, но стабилизировалась. Укрепилась власть уже при царе Алексее Михайловиче, который в 1645 г. он принял титул «Царь, Государь, Великий князь всея Великая и Малая России, Самодержец» . Это окончательно закрепило за страной название – Россия. Царь не был стеснен никакими законами. Отношения подданства были восстановлены.
Сельское хозяйство, в котором господствовали помещичье землевладение и крепостническая эксплуатация, развивалось крайне медленно. Однако и здесь происходили перемены. Значительно расширилась посевная площадь как в европейской части России, так и в Сибири: распахивались нетронутая целина, луга, под пашни выкорчевывались лесные участки и кустарники. Особенно успешно расширение посевных площадей шло на колонизируемом юге страны - на Северном Кавказе, на Дону, в южных украинских губерниях.
Ни помещики, ни крестьяне не могли уже обойтись без промышленных товаров. Чтобы купить их они должны были продавать свою продукцию на рынке. Между тем доходность помещичьих имений при господстве крепостного труда, отсталой технике и низкой агрономической культуре была небольшой. Некоторые помещики пытались повысить доходность своего хозяйства путем его рационализации. Они выписывали машины из-за границы, вводили многопольный севооборот, разводили породистый скот. Производство наиболее распространенных в помещичьем хозяйстве машин - молотилок и веялок - было налажено в России.
Передовые хозяйства стали вводить новые сельскохозяйственные культуры - свеклу, табак, подсолнечник, виноград. Значительно расширилось разведение картофеля. В южных губерниях помещики начали прибегать к вольнонаемному труду, так как крепостных здесь не хватало.
Под влиянием развития товарно-денежных отношений в деревне происходило расслоение крестьянства. Рядом с массой нищих и обездоленных семей рос слой зажиточных крестьян, которые занимались торговлей, ростовщичеством, вкладывали свои деньги в промышленные предприятия. Из их среды выходили крупные предприниматели, которые выкупались за большие деньги на волю и заводили свои фабрики. Такими были Савва Морозов, Прохоровы, Гарелины и другие. Однако в целом сельское хозяйство России в первой половине XIX в. находилось еще на крайне низком уровне. Прогрессивные методы ведения сельского хозяйства были несовместимы с крепостничеством - попытки рационализации, как правило, кончались крахом.
Большинство помещиков вело хозяйство по старинке и пыталось увеличить свои доходы путем усиления феодальной эксплуатации крестьян. Они увеличивали барщину, расширяя свою запашку за счет крестьянской земли. В черноземных губерниях барщина доходила до 4-6 дней в неделю, некоторые помещики переводили крестьян на месячину, т. е. отбирали надел и заставляли крестьян все время работать на барской земле за ничтожный месячный паек ( отсюда и название “месячина” ). Разорение крестьянина, лишение его земли подрывало один из основных признаков феодализма - наделение крестьян средствами производства, и прежде всего землей.
Положение крестьян, находившихся на оброке, также ухудшалось.
Оброк вырос с 7 руб. в конце XVIII в. до 17-28 руб. в середине XIX в. Это приводило к обнищанию оброчных крестьян, снижению сельскохозяйственного производства. В поисках заработка для уплаты оброка крестьяне иногда вынуждены были с разрешения помещика уходить в город, что разрушало другой важный признак феодализма - прикрепление крестьян к земле.
Шляхетська демократія (пол. Demokracja szlachecka) — політична система, що існувала в XVI -XVIII століттях в Королівстві Польському, а після в Речі Посполитій. Характеризується наявністю широких прав дворянства ( шляхти) в управлінні країною.
Шляхетська демократія з певною часткою умовності являє собою варіант представницької демократії з тією різницею, що народом в Речі Посполитій вважалося не все населення, лише шляхта (в принципі, цей політичний режим можна назвати і олігархією). У той же час, Річ Посполита не була республікою (хоча і називалася Річ Посполита, тобто республіка), так як державу очолював довічно обраний монарх. Право вибору монарха належало Сейму — шляхетському представницькому зібранню. Представництво сейму забезпечувалося участю в його складі депутатів від дрібніших зборів шляхти — земських сеймиків. Депутати обиралися шляхтою певного регіону і отримували від сеймику інструкції, в яких прописувалося, як їм голосувати на вальному (загальному) сеймі. Після закінчення загального сейму знову скликалися сеймики, на яких депутати звітували перед шляхтою ( реляційні сеймики).
По Нешавських статутах 1454 сеймики отримали від короля Казимира IV Ягеллона широкі права на участь у загальнодержавних справах. До складу сейму входили король, члени посольської ізби та сенату. В посольській ізбі засідало 170 депутатів, обраних на сеймиках (предсеймових). Сенат не був виборним органом і складався з членів Королівського Ради — панів радних. До них належали ряд вищих духовних і світських сановників. Король вважався третім станом і скликав засідання. Вальний сейм повинен був збиратися кожні два роки на термін шість тижнів.
Шляхетська демократія. Перехід до фільварково-панщинного господарства сприяв економічному й політичному посиленню шляхти. До того ж питома вага дворянства в загальній масі польського населення була значно вищою, ніж в інших європейських країнах. Цими обставинами й пояснювалася політична активність польської шляхти та її інтерес до державних справ. На межі ХV-ХVІ ст. у Польщі завершилось оформлення станової монархії: у країні діяв двопалатний сейм. Верхня палата — сенат — включала представників вищого духовенства та магнатів, зайнятих на високих державних посадах. До нижньої палати — посольської ізби — входили депутати, обрані на сеймиках — з'їздах місцевої шляхти. Селяни та міста від участі в сеймі повністю усувались. Головну роль у ньому дедалі більше перебирала на себе шляхта. Сейм міг не тільки впливати на рішення короля, але навіть обмежувати його дії. У свою чергу, поведінка сейму залежала від позиції сеймиків. До того ж, хоч з XIV ст. у країні правили лише представники династії Ягеллонів, королівська влада залишалася виборною. Все це надавало своєрідності державному устрою Польщі.
Всередині дворянського стану, між можновладцями і шляхтою, точилася боротьба за вплив на короля. У 1530 р. вона вилилася у відкрите політичне протистояння. Поштовхом до нього послужило те, що літній король Сигізмунд І (1506-15-48), за наполяганням своєї дружини-італійки Бони Сфорца, провів обрання і коронацію їхнього дев'ятирічного сина Сигізмунда Августа. Це суперечило традиції, адже нового короля можна було обирати лише після смерті його попередника. Стало зрозуміло, що здійснено спробу замінити виборну монархію спадковою. Обурена шляхта звинуватила Сигізмунда І в порушенні законів, але далі цього не пішло.
Сигізмунд ll Август (1548–1572) продовжив лінію батька, через що між ним і шляхтою виник конфлікт. Проте коли королю знадобилися гроші для ведення війни, а отримати їх він міг лише за згоди шляхти, монарху довелося піти на поступки. На подив усього сейму Сигізмунд Август з'явився на його засідання не в звичному для нього модному італійському, а в шляхетському вбранні. До того ж він звернувся до сейму польською мовою, а не латиною, як завжди. То були символічні ознаки зміни позиції короля, його прагнення домовитись зі шляхтою. Результатом компромісу стало затвердження принципу обрання польських королів.
Після смерті Сигізмунда II Августа, останнього з династії Ягеллонів, польським королем обрали французького принца Генріха Валуа (1573–1574). Перед вступом на трон він заприсягcя не порушувати законів Речі Посполитої. Король був зобов'язаний кожні два роки скликати сейм, не міг без його згоди оголошувати війну, укладати мир, видавати закони, скликати ополчення. Відмова монарха від виконання своїх зобов'язань звільняла шляхту від покори йому. Таке посилення позицій шляхти мало наслідком введення в дію принципу «вільного вето» (заборони). Якщо хоча б один із депутатів сейму вимовляв: «Не дозволяю», рішення не приймалось, навіть коли всі інші за нього проголосували.
.