ответ: Рух за незалежність Індії — сукупність різноманітних регіональних та національних кампаній на території Британської Індії та інших колоніальних володінь Південної Азії, з використанням методів ненасильства і озброєної боротьби. В русі брало участь багато політичних, філософських і громадських організацій. Початок руху може бути простежено до початків португальського колоніалізму 16 століття та влади Британської Ост-індської компанії в Бенгалі кінця 18 століття. Перший організований рух супротиву виник саме в Бенгалі, але набув сили значно пізніше, у вигляді всеіндійського Індійського національного конгресу, лідери якого шукали в першу чергу прав людини та економічних прав індійського населення.
Ці рухи за незалежність традиційно використовували помірні методи протесту та петицій. Проте, починаючи з початку 20 століття, підхід став радикальнішим, переважно під впливом рухів Лал Бал Пал і Шрі Ауробіндо. Тоді й виник і Революційний рух за незалежність Індії, що проявив себе у Індо-германському пакті та Ґхадарському заговорі, намагаючись скористатися політичною ситуацією, що склалася під час Першої світової війни. В середині 20 століття рух набув форми ненасильства під керівництвом Махатми Ґанді, лідера Національного конгресу. Інші політики, такі як Субхас Чандра Бос (Нетаджі), слідували, однак, радикальним озброєним формам протесту. Інші, такі як Свамі Сахаджананд Сарасваті, також намагалися досягти політичних свобод селянства.
Объяснение:
ответ: Екатерина II, придя к власти в июне 1762 г., начала свою колонизационную политику с указа Сенату, в котором сообщила, что разрешает Сенату вместе с Коллегией иностранных дел начать приём всех желающих поселиться в России. Уже в декабре того же года был подписан Высочайший Манифест, которым императрица провозгласила, что иностранцам разных наций, кроме евреев, пожелавшим поселиться в России, «наша монаршая милость и благоволение оказывана будет». Манифест также разрешал возвращение на родину гражданам, бежавшим по разным причинам из страны: «Бежавшим из своего Отечества подданным возвращаться позволяем и обнадёживаем, что им хотя по законам и следовало учинить наказание, но однако же все их до сего преступления прощаем, надеясь, что они возчувствовав к ним сии Нами оказываемые матерния щедроты, потщатся, поселясь в России, пожить спокойно и в благоденствии, в пользу свою и всего общества».
Манифест от 4 (15) декабря 1762 г., отпечатанный по сотне экземпляров на русском, немецком, французском, английском, польском, чешском и арабском языках Коллегия иностранных дел разослала русским дипломатическим агентам за границей. Данный манифест поручалось «не только известным учинить внесением его в тамошние газеты, но и всевозможное старание прилагать, чтобы оный непременно своё действие иметь мог». Для того чтобы ускорить процесс переезда иностранцев в Россию, необходимо было точно определить гарантии и привилегии, которые предлагались переселенцам, а также установить денежное пособие на путевые издержки.
22 июля (2 августа) 1763 г. были обнародованы два законодательных акта, ставших органичным продолжением Манифеста «О позволении иностранцам…» — Указ «Об учреждении Канцелярии опекунства иностранных колонистов» и Манифест «О дозволении всем иностранцам, в Россию въезжающим, поселяться в которых губерниях они пожелают и о дарованных им правах». Эти документы вплоть до проведения реформы 1871 г. стали фундаментом для развития колонизации в России.
Лит.: История российских немцев в документах (1763–1992 гг.) / Сост. В. А. Ауман, В. Г. Чеботарёва. М, 1993; Пасько Е. А. Колонизационная политика России (Вторая половина XVIII — первая четверть XIX вв.). Дис. ... канд. ист. наук. Ростов н/Д, 2003.
Объяснение:
