В 1764 році цариця наказала Розумовському зректися гетьманства, й він це виконав. Влада від гетьмана перейшла знову в руки Малоросійської Колегії із генерал–губернатором Рум'янцевим на чолі. На заходи козацької старшини вибрати нового гетьмана цариця відповіла інструкцією, „щоб навіть сама назва гетьмана зникла, а не то, щоб якусь особу вибирати на таке становище“.»[1]
Управління Гетьманшиною перейшло до ІІ Малоросійської колегії, яку очолив генерал-губернатор Петро Рум'янцев, який від Колегії був незалежний, підпорядкований Сенату та імператриці.
Управління Гетьманщиною здійснювала канцелярія Малоросійського генерал-губернатора, яка керувала Малоросійською колегією, полковими та сотенними канцеляріями та судами всіх типів та рівнів. Головним завданням була остаточна ліквідація автономії Гетьманщини, але поступово і обережно.
Після гетьманування Івана Мазепи Правобережна Україна виявилась ізольованою від Гетьманщини. До цього спрямовувалась політика Росії і Польщі. Польські магнати, які переважно походили з давніх українських родів (Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські, Любомирські та інші), розширювали свої володіння і намагались захопити в свої руки управління всім життям країни. Протистояти цьому процесу не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, православнацерква зосередилась на суто церковних справах, і тільки Греко-католицька Церква на західноукраїнських землях стала єдиним осередком українського життя.
Гайдамаччина – соціальний рух на Правобережжі у ХVІІІ столітті. Причина повстання полягає в тому, що народні маси, серед яких ще жили традиції козацької волі, не хотіли коритися владі панів і зі зброєю в руках виступали проти поневолення. Учасниками гайдамаччини були переважно незаможні селяни, наймані робітники, дрібна шляхта й нижче духовенство. Гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, несподівані напади і стрімкі рейди на панські маєтки. Перший вибух гайдамацького повстання стався в 1734 р., коли російська армія разом з козацькими полками увійшла на Правобережжя, щоб підтримати кандидатуру Августа ІІІ на польську корону. Влітку 1734 р. на престол у Польщі сів ставленик Росії Август ІІІ, і на прохання польських магнатів російське військо легко розбило повстанців. В 1750 р. гайдамацький рух спалахнув з новою силою, проте неспроможність створити цілісну організацію, а також відсутність плану дій спричинили поразку повстання.
Важко знайти серед політиків такого безпосереднього і живої людини, яким був Наполеон. Його моральне і аморальне, піднесене і нице, тісно переплітаючись і розчиняючись один в одному, ніколи не зникали за рамками дипломатичної ввічливості. Бажання грати в історії виняткову роль нітрохи не заглушав в ньому звичайні людські слабкості і недостаткі.Армія піднесла Наполеона до вершин влади. За до армії Наполеон підкорив Францію і Европу.Наполеон залишався самокритичним в своїх військових досягненнях до останніх днів життя, але не допускав і тіні сумніву щодо вірності політичних розрахунків і ходів. Наполеон-полководець - геній, Наполеон-політик - здебільшого невдаха!Наполеона погубила ілюзія, що можна створити французьку монархію на весь світ. Влада, сила, солдати і ілюзії - ось чиїм бранцем був Наполеон в роки Консульства і Імперії! У Наполеона відбулася банальна історія: імператор занапастив талановитого полководця!
Наполеон-політик і Наполеон-імператор - це різні ролі і часом погано согласующіеся.За політичні ігри Наполеона з монархіями всієї Європи розплачувався французький народ.У Наполеона зростала манія величі у міру розширення його імперіі.У Наполеона зростала манія величі у міру розширення його імперії. Аргументи, які я привела, говорять про те, що Наполеон це велич не тільки для себе, але і для Франції. Але вже під кінець його правління в цій людині виражається велич для себе.