Я думаю, что самое большое сходство между римской и афинской политическими системами заключается в историческом контексте, который подчеркивает эволюцию афинской демократии и Римской республики. В определенной степени кажется, что обе системы были разработаны для решения одинаковых проблем и ответа на один и тот же вопрос, хотя их соответствующие ответы радикально отличались друг от друга.
Следует отметить, что Афины не всегда были демократией. Фактически, Афины ранее имели аристократическую систему и были одним из ряда греческих полисов, которые попали под контроль тиранов - людей, которые смогли захватить контроль над данным полисом. Эта история важна, потому что частью того, что придавало афинской демократии ее радикальный характер, была эта история, потому что она не всегда была демократической и подпадала под влияние сильных людей.
Сходства сводятся к тому, что и там, и там существовали выборные государственные должности, не было долгового рабства, у части населения были конкретные гражданские права (они могли принимать участие в общенародном собрании) и обязанности (должны были служить в армии), правовой статус свободных мужчин или граждан с правовым статусом женщин, мигрантов не сходились.
Различия сводились к тому, что свободные римляне не имели фактической, реальной власти, ведь она была исключительно в руках патрициев, в греческих полисах граждане, действительно, имели власть. В Афинах не было никаких консулов, народных трибун и сената (правда, был ареопаг), армия в Риме должна была осуществлять захватнические действия по отношению к другим государствам, а Афинах армия нужна была для обороны.
Відповідь:
Нижче
Пояснення:
У 1843—1844 pp. була видана п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Марковича, в якій автор використав фактичний матеріал козацьких літописів XVII—XVIII ст. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського, Маркович належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця рішучіше обстоювала правомірність державної незалежності України.
У цей період активну роль в українському національно-культурному відродженні відіграє Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов'язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Тараса Шевченка. Тут у 30—40-х роках активну громадську і культурну роботу здійснювали перший ректор Київського університету, історик, філолог, етнограф і природознавець М. Максимович, історик М. Костомаров, письменник П. Куліш, діяч культури В. Білозерський та ін.
Всупереч намаганням царату перетворити Київ на бастіон самодержавства і русифікації, місто на початку 40-х років XIX ст. стає центром суспільно-політичного і культурного життя України, звідки національно-визвольні ідеї поширювалися на всі українські землі.
На той час криза кріпосницького господарювання, посилення колонізаторської політики російського царизму сприяли політизації українського національного руху. Його найрадикальніших учасників уже не могла задовольнити лише культурно-просвітницька діяльність: видання українських книжок і журналів, публікації фольклорних записів, фахового вивчення та популяризації знань з історії України. На передній край боротьби проти національного гноблення висунулися загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосного режиму, встановлення демократично-республіканського ладу з державною незалежністю України.
Навесні 1846 р. у Києві виникла таємна українська політична організація — Кирило-Мефодіївське товариство (або братство), яке вперше в історії українського суспільного руху висунуло політичні програмні завдання, спрямовані на докорінну перебудову тогочасного суспільства. Його засновниками були М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський. Товариство було названо на честь відомих слов'янських братів-просвітителів, православних святих — Кирила і Мефодія. Знаком товариства був перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846». У засіданнях товариства активну участь брали Т. Шевченко, П. Куліш, полтавський поміщик, педагог і журналіст М. Савич, поет-перекладач О. Навроцький, етнограф-фольклорист П. Маркович, поет і публіцист Г. Андрузький, педагоги О. Тулуб, Д. Пильчиков, І. Посяда.
Всього до Кирило-Мефодіївського товариства увійшли 12 осіб. Майже всі вони були на той час викладачами або студентами віком від 19 до ЗО років. Більшість з них походила з дрібномаєткових дворян.
2-б
3-а
4-г
5-вбаг
5 точно незнаю