1. Политический кризис. Во 2 веке нашей эры Римом правили уже не императоры, а солдаты, избираемые большинством. Началась так называемая «эпоха солдатских императоров». Эти новоиспеченные престолодержатели стремились не упрочить и восстановить былую мощь державы, а, наоборот, крали и растаскивали казну, облагали народ все новыми налогами. Даже произошло невероятное событие - в конце 2 века императорский престол был пущен на продажу с публичного торга. В итоге император Феодосий разделил империю на две части - Западную и Восточную.
2. Экономический кризис. Во-первых, в это время происходит спад производства. Рим был переполнен людьми, разорившимися или не желающими работать. Большие толпы нищих броди по Риму, предаваясь праздности и лени.. Главный девиз того времени: «Хлеба и зрелищ». Во-вторых, прежняя экономическая система себя уже исчерпала. Происходит переход к феодализму. В результате многочисленных войн завоеванная территория часто становилась частной собственностью. Как следствие - появляются крупные землевладельцы и мелкие, которые еще больше мельчают. Теперь земля - главная собственность и показатель достатка и богатства. Это говорит о том, что античный рабовладельческий строй заканчивает свое существование.
3. Идеологический кризис. Время поздней империи - нравственное падение и обнищание нравов. Прежних ценностей - патриотизм, доблесть, воинская служба, героическая смерть на поле боя - уже не существует. Изнеженные в роскоши и праздном существовании патриции совсем не хотели воевать и погибать нелепой смертью. Римляне этого времени - не храбрые воины, а люди привыкшие к красоте и изнеженности. Все покупается и продается. На смену прежних ценностей приходят совсем другие: роскошь, алчность, раболепие, разврат и распущенность.
Сори если не точно. Авторитарные правые - Монархисты оценивали февральскую революцию негативно, т.к правительство становилось более свободным. считай это была буржуазная революция. Различные либералы, демократы, правые эсеры оценивали её положительно, т.к временное правительство стало следовать примеру Англии и др (образование класса капиталистов, рыночная экономика, индустриализация). Анархисты и большевики оценивали революцию, как путь к следующей революции. Более "свободное" гос-во давало им свободное распространение идей и т.д :)
За Аббасидів при халіфі з'явилася посада візиря - його головного радника та помічника. Візир був охоронцем халіфської печатки і міг ставити її на документах без попереднього дозволу халіфа. Візирю підпорядковувалися весь адміністративно-фінансовий апарат, військо, відомство державного контролю - аль-барид, численні відомства-дивани. Посада візиря найчастіше успадковувалася однією родиною. Наприклад, відома могутня династія спадкових візирів Бармекідів. Кожна область (емірат) мала в Багдаді своє територіальне відомство -диван, яке складалося з основного відділу (асл), що відав збиранням податків, та відомства фінансів (зимам). Пізніше територіальні дивани було скасовано, за винятком дивану в справах Вавилонії, яким керував сам візир. Важлива роль належала аль-бариду. Його начальник (сахіб аль-барид) був впливовою вельможею в Багдаді. Він завідував численними поштовими станціями, розкиданими по всій величезній території халіфату, їхні службовці, крім поштових справ, збирали відомості про настрої населення, врожай, діяльність місцевої адміністрації, кількість відкарбованих золотих та срібних монет. Усі ці відомості надходили до сахіб аль-барида. Він одержував також відомості від підлеглих йому шпигунів-вивідувачів, які діяли в халіфаті та за його межами. Сахіб аль-барид щоденно доповідав візирю про стан справ у халіфаті і, крім того, мав безпосередній доступ до халіфа.
Халіфат поділявся на намісництва - емірати. Основними були Іспанія, Магриб (Північна Африка), Єгипет, Сирія, Іран (тут було декілька намісництв), Вавилонія, Мавернахр (Середня Азія), Північна Індія. Уже за Омейядів намісництва стали досить швидко передаватися у спадок, а намісники перетворилися на майже необмежених володарів, їхні зв'язки з халіфом часто обмежувалися сплатою податків до його скарбниці. Зазвичай еміри заздалегідь у вигляді відкупу вносили податки до скарбниці халіфа, а потім нещадно вибивали їх з підвладного населення вже для себе. Емірати у свою чергу поділялися на області, якими керували призначені емірами хакі ми.
За Аббісидів іранська система управління поширилася в більшості міст халіфату. Містом керував градоначальник - раїс; суд очолював кадій (казій), він же був головою місцевого духівництва; мухтасиб гав за базарами, дотриманням догматів ісламу в побуті, взагалі за моральністю; асас очолював нічну варту; начальник поліції -сахіб аш-шурта також мав деякі судові повноваження. Якщо місто було резиденцією правителя області - наїба. хакіма або еміра, то вони здійснювали безпосереднє керівництво ним. Неодмінною ознакою міста були в'язниця - зиндан, шпигуни поліції. Значний вплив у містах мали вожді племен та родів - шейхи, сеїди.