Вот:
Объяснение:
Древнего мира». Автор: А.А. Короцкая; под редакцией О.Х. Халпахчьна (отв. ред.), Е.Д Квитницкой, В.В. Павлова, А.М. Прибытковой. Москва, Стройиздат, 1970
Архитектура, созданная народами, населявшими в древности территорию Индии, Восточного и Западного Пакистана и Непала, является общей для этих стран. В политическом отношении почти за всю историю Индия не представляла единого целого и не имела общего для всей страны названия. Виндхийский горный хребет разделяет Индию на две различные по природно-климатическим условиям части: южную полуостровную, называвшуюся в древности Дакшина (т. е. юг), а ныне Деканом, и северную материковую, именуемую Индостаном (а в древности Ариавартой — страной ариев или Бхаратвараша).
Карта полуострова Индостан
Карта полуострова Индостан
В истории архитектуры древней Индии можно установить три основных периода:
1) древнейший период, включающий наряду с памятниками энеолита высокоразвитую городскую цивилизацию Хараппы, процветавшую примерно с XXXIII в. до н. э. по XV в. до н. э.;
2) ведический период с XV по VI в. до н. э. известен главным образом по литературным источникам;
3) период расцвета рабовладельческих государств с VI в. до н. э. по V в н. э., связанный с развитием монументального каменного зодчества в Индии.
О раннем историческом периоде Юга мало что известно. На юге Индии (в районе Мадраса) были обнаружены первые следы человека времен палеолита, однако ранние очаги земледельческой культуры скорее всего возникли на севере страны — в плодородной низменности, простирающейся между двумя великими реками — на западе Индом и на востоке Гангом.
Историю индийской архитектуры открывают деревенские поселения, найденные в Амри, Кулли, Ране, Гхундаи и других местах Белуджистана, Синда и Индостана. Здесь встречаются погребения с различными предметами домашнего обихода.
Следующий этап — высокоразвитая городская цивилизация в городах Мохенджо-Даро и Хараппы (называемая археологами культурой Хараппы), простиравшаяся (как подтверждают археологические открытия 1950—1958 гг.) также на полуостров Катхиавар (на западе) и долину Ганга. Культура Хараппы процветала между XXXIII—XV вв. до н. э. Она обнаруживает близость к шумерийской и предполагает возможные связи древнейшей Индии с древним Египтом и Эгейским миром и, очевидно, по уровню своего культурного развития в некоторых отношениях превосходила эти страны. Города культуры Хараппы, как предполагают, населяли дравиды, близкие по происхождению к современным жителям крайнего юга.
Київська держава спершу не була чітко централізованою. За формою правління вона вважалася ранньофеодальною монархією. Протягом IX—XIII ст. влада зазнала складної трансформації. На цьому етапі виникла дружинна форма державності. її особливість полягала в тому, що дружина в руках князя була засобом примусу й управління, збору данини, захисту інтересів країни від ворогів, підкорення нових земель. Найсильніші загони дружинників були зосереджені в ядрі Давньоруської держави — Середньому Подніпров’ї. Стосунки між князем і дружиною були неоднозначними: дружині не можна було наказувати, її потрібно переконувати. У “Повісті минулих літ” Ігор постає залежним від дружини князем. У часи його правління влада князя ще не була достатньо сильною. Тому Ігор був змушений слухатися дружини не тільки щодо укладення миру з Візантією, а й під її тиском вдатися до згубного походу за древлянською даниною. Але вже його наступниця — княгиня Ольга — у державних справах була більш незалежною від дружинників.
Правителі Русі другої половини X ст. — Святослав і Володимир — діють як справжні дружинні князі. Дружина у всьому їх слухається. Історики вважають, що в епоху Володимира дружинна форма державності почала відходити в минуле. Дружина виконує лише військові функції, і вже не є фактором політичного життя, апаратом управління й судочинства. Відбувається процес її розшаровування, з’являється бояр, які стають правлячою суспільною групою.
У добу піднесення Київської Русі формується централізована монархія. Носієм монаршої влади був великий київський князь. У його компетенції перебували: охорона кордонів, керівництво військовими походами, збір данини, судочинство щодо васалів, дружинників, вищих посадових осіб, військово-дипломатична діяльність, будівництво шляхів, охорона торговельних шляхів, придушення заколотів, поширення християнства, забезпечення духовенства, скликання княжих з’їздів, призначення на вищі посади, видання уставів, уставних грамот та інших законодавчих актів. У військовій сфері великий князь спирався на тисяцьких, соцьких, десяцьких, які, крім командування гарнізонами, виконували ще й адміністративні функції. У цивільній сфері княжу владу на місцях здійснювали посадники, волостелі, тіуни, мечники, сотники, вірники, ключники, діцькі, отроки, ябедники, які, крім адміністративного управління, виконували ще й окремі військові функції. Великого князя оточували «думці» — члени княжої ради з числа княжих мужів (великих бояр).
У період феодальної роздрібненості відбулася ще одна зміна форми державного устрою: одноосібна монархія поступилася місцем федеративній монархії. Долю Русі вирішував тоді не великий князь, а група найвпливовіших місцевих князів. Загальнодержавні рішення ухвалювали на князівських зібраннях («снемах»). Систему влади складали князь, боярська рада та народне віче.
Боярська рада (дума) — в часи Київської держави — вища рада при князеві, що складалася з представників земського боярства (старців градських – потомків місцевої родоплемінної знаті), княжої дружини (княжих мужів, думців), а згодом також духовенства (митрополита, єпископів). У компетенції боярської ради був розгляд і обговорення питань законодавства, внутрішньої та зовнішньої політики, державного устрою, релігії. Рішення її мали дорадчий характер.
Боярська рада не мала постійного складу, засідання її скликалися князем у необхідних випадках. Особливо зросла роль боярської ради в період феодальної роздробленості. Вона стала свого роду феодальною курією (радою феодалів) сеньйора – великого чи удільного князя з його васалами, що користувалися певною політичною самостійністю.