Основним змістом процесів, що відбувалися в культурі цього періоду, було становлення модерної української культури. Цей процес співвідносився з українським національним відродженням. Відсутність власної державності, національне гноблення, імперські кордони, що ігнорували етнічну українську територію, мали негативний вплив на розвиток культури.
Культурні взаємини між Україною та Російською імперією у ХІХ ст. набули іншого характеру, ніж у попередні часи. Вища за рівнем розвитку українська культура XVI–XVIII ст. позитивно впливала на Російську державу та сприяла її європеїзації. Внаслідок цього вищі за культурно-освітнім рівнем українські діячі усвідомлювали себе представниками іншої національності, і в Російській державі такими їх уважали. У ХІХ ст., з утратою своєї державності, Україна позбулася і своєї культурної переваги над Росією. Внаслідок того, що імперія цілеспрямовано перетворювала Наддніпрянщину на пересічну провінцію, чимало талановитих українців відчували неможливість проявити свої здібності на Батьківщині та вимушені були шукати кращих можливостей в імперських столицях. Багатьох українських культурних діячів імперські ідеологи абсолютно безпідставно зарахували до представників російської культури. Проте більшість із них, навіть далеко від рідної землі залишалася представниками свого народу, продовжувала своїми працею і творчістю служити Україні. Тому їхні досягнення, хоч і здійснені за межами Батьківщини, належать до української культури.
Перебування під імперською владою спричинило зміни у змісті української культури. Більшість здобутків архітектури, скульптури, образотворчого мистецтва втратили національні риси і відтепер так чи інакше допомагали звеличувати імперську владу.
Позитивний вплив України на культурний розвиток Росії представники російської великодержавної ідеології намагалися ігнорувати. Уособленням цих поглядів стало твердження російського громадського діяча, Віссаріона Бєлінського, що «злившися навіки з єдинокровною їй Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці...» Такі думки, незважаючи на їхню безпідставність, імперія послідовно обстоювала, пояснюючи характер своєї національно-культурної політики на українських землях.
У дуже важких умовах розвивалася культура на західноукраїнських землях, підпорядкованих Габсбургам, де українці потерпали від онімечування, яке поєднувалося з полонізацією у Галичині, мадяризацією в Закарпатті та румунізацією на Буковині.
Австрійська імперія розглядала західноукраїнські землі як відсталі провінції та цілеспрямовано зберігала їхнє другорядне становище стосовно центру. Внаслідок цього західноукраїнські культурні діячі, як і їхні брати-наддніпрянці, вимушені були шукати можливостей прояву своїх здібностей за межами рідного краю.
Микеланджело буонарроти (полное имя — микеланджело ди лодовико ди буонарроти симони, итал. michelangelo di lodovico buonarroti simoni; 1475—1564) — итальянский скульптор, живописец, архитектор, поэт, мыслитель. один из величайших мастеров эпохи ренессанса.подлинное величие микеланджело-архитектора усматривается в пропорциях, имеющих наибольшее значение для всей архитектуры высокого ренессанса. общая характеристика архитектурного творчества микеланджело дополнена многозначительным замечанием, что произвол его поздних построек направлял и оправдывал весь стиль барокко. гений микеланджело наложил отпечаток не только на искусство ренессанса, но и на всю дальнейшую мировую культуру. деятельность его связана в основном с двумя итальянскими — флоренцией и римом. по характеру своего дарования он был прежде всего скульптор. это ощущается и в живописных работах мастера, необычайно богатых пластичностью движений, сложных поз, отчётливой и мощной лепкой объёмов. во флоренции микеланджело создал бессмертный образец высокого возрождения — статую «давид» (1501—1504), ставшую на многие века эталоном изображения человеческого тела, в риме — скульптурную композицию «пьета» (1498—1499), одно из первых воплощений фигуры мёртвого человека в пластике. david. однако наиболее грандиозные свои замыслы художник смог реализовать именно в живописи, где он выступил подлинным новатором цвета и формы. по заказу папы юлия ii он выполнил роспись потолка сикстинской капеллы (1508—1512), представляющую библейскую от сотворения мира до потопа и включающую более 300 фигур. в 1534—1541 в той же сикстинской капелле для папы льва x исполнил грандиозную, полную драматизма фреску «страшный суд» . поражают своей красотой и величием архитектурные работы микеланджело — ансамбль площади капитолия и собор св. петра в риме. мир микеланджело в отличие от его современников — леонардо да винчи и рафаэлем с их миром гармонии — разнообразен и противоречив. трудности жизни оказали огромное влияние на его многосторонние восприятие жизни: трагическое осознание несовершенства бытия и вера в гармонию мироздания, одиночество человека и радость его победы в борьбе со стихиями. в 2007 году в архивах ватикана была найдена последняя работа микеланджело — зарисовка одной из деталей купола базилики святого петра. рисунок, выполненный красным мелом, представляет собой «изображение детали одной из радиальных колонн, составляющих барабан купола собора святого петра в риме» . считается, что это последняя работа знаменитого художника, выполненная незадолго до его смерти в 1564 г. это далеко не первый случай, когда работы микеланджело находят в архивах и музеях. так, в 2002 г. в запасниках национального музея дизайна в нью-йорке случайно был найден другой рисунок мастера. он находился среди полотен неизвестных авторов эпохи возрождения. на листе бумаги размером 45×25 см художник изобразил менору — подсвечник для семи свечей.
1549 год — созыв Земского собора. Создание единой системы государственного управления - приказов, во главе которых стояли приказные судьи — бояре и дьяки. Полномочия приказов были четко разграничены.
1550 год — принятие нового «Судебника», устанавливающего размеры судебных пошлин, вводящего контроль за деятельностью судебных властей. Впервые взяточничество признано преступлением.
1551 год — о инициативе паря созван церковный собор для улучшения церковного порядка и благочиния. Царь представил собору список недостатков и непорядков в церковной жизни, изложив его в ста главах, поэтому он вошел в историю как «Стоглав». На церковном соборе принят единый общерусский пантеон святых. Церковные земли передавались под контроль царя, был введен церковный суд, монастырям запрещено ссужать деньги в рост.
1555 год — реформа местного самоуправления (отмена «кормлений»). Прежде в уезд на небольшой срок назначался наместник, обычно из числа родовитых бояр. Население платило в его пользу налоги и пошлины («кормило» его), а он правил суд. Теоретически наместник должен был заботиться об исполнении различных государственных задач, например, о состоянии крепостей, дорог и о выплате жалованья служилым людям. На практике чаше всего «кормленщик» клал деньги себе в карман. Подати поступали прямо в казну.
1566 год — принято новое «Уложение о службе», определявшее порядок военной службы дворян. Служить можно было с 15 лет, служба передавалась по наследству. «Уложение» определяло размер предоставляемых за нее поместий и количество ратников, которых должны были приводить с собой помещики. Появилось на Руси и регулярное стрелецкое войско общей численностью 12 тыс. человек.
Правление Ивана Грозного имело огромное значение для русской истории, для дальнейшего укрепления Русского государства и самодержавной власти. Политика Ивана как бы два этапа: реформы 50-х годов усилили самодержавную власть, ограниченную сословно-представительными учреждениями в центре и на местах; затем опричнина стала попыткой установить абсолютную монархию. Реформы 50-х годов 16 века укреплению Российского централизованного многонационального государства. Они усилили власть царя, привели к реорганизации местного и центрального управления, укрепили военную мощь страны
Основним змістом процесів, що відбувалися в культурі цього періоду, було становлення модерної української культури. Цей процес співвідносився з українським національним відродженням. Відсутність власної державності, національне гноблення, імперські кордони, що ігнорували етнічну українську територію, мали негативний вплив на розвиток культури.
Культурні взаємини між Україною та Російською імперією у ХІХ ст. набули іншого характеру, ніж у попередні часи. Вища за рівнем розвитку українська культура XVI–XVIII ст. позитивно впливала на Російську державу та сприяла її європеїзації. Внаслідок цього вищі за культурно-освітнім рівнем українські діячі усвідомлювали себе представниками іншої національності, і в Російській державі такими їх уважали. У ХІХ ст., з утратою своєї державності, Україна позбулася і своєї культурної переваги над Росією. Внаслідок того, що імперія цілеспрямовано перетворювала Наддніпрянщину на пересічну провінцію, чимало талановитих українців відчували неможливість проявити свої здібності на Батьківщині та вимушені були шукати кращих можливостей в імперських столицях. Багатьох українських культурних діячів імперські ідеологи абсолютно безпідставно зарахували до представників російської культури. Проте більшість із них, навіть далеко від рідної землі залишалася представниками свого народу, продовжувала своїми працею і творчістю служити Україні. Тому їхні досягнення, хоч і здійснені за межами Батьківщини, належать до української культури.
Перебування під імперською владою спричинило зміни у змісті української культури. Більшість здобутків архітектури, скульптури, образотворчого мистецтва втратили національні риси і відтепер так чи інакше допомагали звеличувати імперську владу.
Позитивний вплив України на культурний розвиток Росії представники російської великодержавної ідеології намагалися ігнорувати. Уособленням цих поглядів стало твердження російського громадського діяча, Віссаріона Бєлінського, що «злившися навіки з єдинокровною їй Росією, Малоросія відчинила до себе двері цивілізації, освіті, мистецтву, науці...» Такі думки, незважаючи на їхню безпідставність, імперія послідовно обстоювала, пояснюючи характер своєї національно-культурної політики на українських землях.
У дуже важких умовах розвивалася культура на західноукраїнських землях, підпорядкованих Габсбургам, де українці потерпали від онімечування, яке поєднувалося з полонізацією у Галичині, мадяризацією в Закарпатті та румунізацією на Буковині.
Австрійська імперія розглядала західноукраїнські землі як відсталі провінції та цілеспрямовано зберігала їхнє другорядне становище стосовно центру. Внаслідок цього західноукраїнські культурні діячі, як і їхні брати-наддніпрянці, вимушені були шукати можливостей прояву своїх здібностей за межами рідного краю.