Відповідь:
Плани Антанти
Прагнення Російської імперії:
захопити землі Східної Галичини, Закарпаття та Північної Буковини (розв'язувало дві великі проблеми - збільшення території Російської імперії та ліквідування організаційних центрів визвольного руху українського народу в Галичині);
зібрати всі російські землі, до яких у Російській імперії відносили і українські етнічні території.
Плани Троїстого союзу
Прагнення Австро-Угорщини:
зміцнити свої позиції в Західній Україні;
посилити вплив на слов'янські народи імперії (поляки, словаки, чехи);
приєднати до своїх володінь Поділля і Волинь.
Прагнення Німецької імперії:
включити до свого складу українські землі Сходу та Півдня (найбільш економічно розвинуті);
використати південний схід України як плацдарм для наступу на Схід (до Індійського океану);
Німеччина не виключали можливість створення формально самостійної Української держави.
Пояснення:
Народничество — идеология, появившаяся в Российской империи в 1860—1910-х годах, позиционирующая себя на «сближении» интеллигенции с народом в поисках своих корней, своего места в государстве, стране и мире.
Движение народничества было связано с ощущением интеллигенцией потери своей связи с «народной мудростью», «народной правдой». Господствовавшее в 1860—1880 годах в России течение социально-политической мысли[1]. Выделяют следующие направления народничества: революционное, либеральное, анархистское. В советской историографии народничество представляло второй («разночинский») этап революционного движения в России, пришедшим на смену «дворянскому» (декабристам) и предшествовавшим «пролетарскому» (марксистскому) этапу[2].
Энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона[3] отмечал, что термин не имеет точного значения. В конце 1880-х годов, когда шла полемика между «либеральной» журналистикой и уличным патриотизмом, так могли называть сторонников шовинизма и разнуздывания толпы. В то же время термин часто употреблялся как синоним демократизма и интереса к народу.
Малый энциклопедический словарь Ф. А. Брокгауза и И. А. Ефрона определял народничество как направление в русской литературе с начала 1870-х годов, ставившее себе задачей изучение разных сторон народной жизни и сближение интеллигенции с народом, преимущественно с крестьянством, обращавшееся к нему считая, что в народной массе живут общественные и этические идеалы (общинное и артельное начало, религиозные искания и т. д.)[4].
Новый энциклопедический словарь уточняет[5]: в XX в., особенно после 1905 г., спор об «особенностях» русского народного склада почти прекращается, и термин народничество применяется почти исключительно в тесно-политическом смысле. В противоположность «марксистам», «народниками» называют как «социалистов-революционеров», так и партию «народных социалистов».
