Стратегические цели молодого царя, связанные с задачей выхода страны к морю и развития эффективной торговли, можно было реализовать только средствами победоносной войны, а бое армии в эту эпоху уже напрямую зависела от уровня экономики и прежде всего от степени развития металлургической, текстильной, суконной и других отраслей промышленности.
Поэтому первые годы XVIII в. связаны с активным строительством “железных заводов”, почти на каждом из которых делали пушки, ядра и т.п. В 1702—1707 гг. строятся заводы в Липецке, Карелии. Там же, на севере России, заведено было медеплавильное производство.
Одновременно правительство Петра I развертывает строительство металлургических заводов на Урале. Наконец, в 1704 г. в далеком Нерчинске был основан крупный завод по добыче серебра, что имело огромное значение для развития монетного дела и экономики страны. В итоге этого строительства была создана основа для оснащения армии всеми видами оружия. Уже после окончания Северной войны в 1723—1725 гг. была построена новая группа уральских заводов (Екатеринбургские заводы и др.), что выдвинуло Россию в число крупнейших производителей черных металлов (третье место в Европе). Строительство железных заводов было дополнено созданием крупных верфей в Петербурге, Воронеже, Москве, Архангельске, на Олонце и Сяси.
Частное строительство металлургических заводов началось еще в конце XVII в. При Петре I оно велось как в центре страны, так и на Урале и в Сибири. Всего в пределах центральной России в I трети XVIII в. возникло свыше 28 частных и компанейских и 7 казенных железных заводов, один казенный и два компанейских медных завода. На Урале же - около 150 медных казенных и частных заводов, около десятка частных и 5 казенных железных заводов. В Петербурге, на Левобережной Украине и Подмосковье развилось довольно крупное производство пороха.
Развитие сельского хозяйства
Важнейшая мера Петра - внедрение в практику жатвы хлеба вместо традиционного серпа - литовской косы.
Другим важным новшеством было внедрение новых пород скота. Для производства тонких высококачественных сукон правительство постоянно выписывало мериносовых баранов из-за границы. Также энергично организовывались и конные заводы.
XVII ст. Після створення Української козацької держави Запорозька Січ підлягала владі гетьмана, хоча й зберігала певну автономію у внутрішньому житті. Проте запорозька старшина прагнула відігравати самостійну роль у політичному житті козацької України. Це послаблювало владу гетьмана, дестабілізувало ситуацію в державі. Після смерті Б. Хмельницького Запорожжя виокремилося в державне утворення, яке лише формально підпорядковувалося гетьману, проводячи самостійну внутрішню і зовнішню політику. Така політика часто йшла врозріз із політикою гетьманів.
Протистояння між гетьманами й запорозькою старшиною було вигідне царському уряду.
Після укладення Андрусівського перемир'я 1667 р. Запорозька Січ перебувала під контролем Речі Посполитої і Московської держави, а фактично здійснювала самостійну політику, керуючись лише власними інтересами. За «Вічним миром» 1686 р., Січ підпорядковувалася лише московському царю. Саме від цього часу були заборонені будь-які ВІДНОСИНи запорожців із Польщею та Кримським ханством, а для контролю над козаками на запорозьких землях збудували фортеці, де розмістили московські залоги.
За роки Національно-визвольної війни на Січі теж відбулися певні зміни. Запорожці об'єднувалися в курені — військові та адміністративно-господарські одиниці. До них входили також юнаки і хлопчики, які готувалися стати козаками — молодики і джури. Очолював курінь отаман. Його обирали козаки куреня. Під час воєнних походів із курінних козаків формувалися полки та сотні, обирали полковників і сотників.
Об'єднання запорозьких козаків в одну організацію називалося кошем, Запорозькою Січчю. її очолював кошовий отаман. Курінні отамани разом із кошовим управляли Січчю. В умовах майже постійних бойових дій їх роль зростала. Навіть з'явилася посада кошового гетьмана. У Запорозькій Січі дотримувалися традиції козацької демократії і соціальної рівності. Діяли козацькі ради. На них, зокрема, запорожці розподіляли угіддя між куренями, обирали кошового, писаря, суддю, осавулів та інших старшин.
Тривала війна й негаразди сприяли напливу охочих долучитися до «братства» запорожців. Це були переважно знедолені й ображені, що перетворювало Січ на вибухонебезпечне середовище, яке гостро реагувало на будь-які утиски й обмеження прав і свобод.
Кошовий отаман І. Сірко. Одним із найвідоміших отаманів Запорозької Січі другої половини XVII ст. був Іван Сірко (початок XVII ст. — 1680 р.).
Постать І. Сірка — одна з найбільш суперечливих в українській історії. Уперше в письмових джерелах ім'я І. Сірка згадується в 1653 р. У 1658—1660 рр. подільські козаки обирали його вінницьким (кальницьким) полковником. І. Сірко був серед тих, хто виступав проти гетьмана І. Виговського. Саме він організував і здійснив військовий похід на Аккерман, що спричинив розпад україно-татарського союзу й не дав можливості І. Виговському скористатися результатами перемоги під Конотопом. І. Сірко зі своїми козаками примусив І. Виговського зректися булави і зробив усе можливе, щоб вона потрапила до рук Ю. Хмельницького. За це він отримав від російського царя винагороду — «двісті золотих та на триста рублів соболів».
Після підписання Слободищенського трактату 1660 р. І. Сірко виступив проти нього, залишив полковництво й пішов на Запорожжя. У 1660— 1661 рр. брав участь у походах запорозьких козаків проти Кримського ханства. Після обрання І. Брюховецького гетьманом в 1663 р. І. Сірко вперше став кошовим отаманом Війська Запорозького. У 1663 р. він здійснив два вдалі походи до Криму, завдавши відчутних поразок ханським ордам. Наступного року разом із московськими військами здійснив похід на Правобережжя і розгромив загони польського полковника С. Чернецького і правобережного гетьмана П. Тетері. Після укладення Андрусівського перемир'я 1667 р. між Мо-сковією і Річчю Посполитою І. Сірко деякий час підтримував П. Дорошенка в його боротьбі за возз'єднання козацької України, але після того, як правобережний гетьман вирішив прийняти про¬текторат турецького султана, виступив проти нього.
Восени 1667 р. І. Сірко став полковником Харківського полку на Слобожанщині і здійснив похід до Криму: 8-тисячне козацьке військо розгромило татарську орду поблизу самої Кафи (сучасна Феодосія) і визволило близько 2 тис. бранців. Цей переможний похід обернувся поразкою для П. Дорошенка та його війська в боротьбі за об'єднання України, він утратив союзників — татар.
У 1670 р. запорожці знову обрали І. Сірка своїм кошовим. Того ж року він здійснив похід на Очаків, турецьку твердиню на узбережжі Чорного моря, захопив і зруйнував її.
У жовтні 1671 р. новий крутий поворот — І. Сірко разом із М. Ханенком присягнув Речі Посполитій і зобов'язався воювати з Кримським ханством.
У 1672 р., після усунення від влади Д. Многогрішного, І. Сірко вирішив поборотися за гетьманську булаву, але зазнав поразки. Полтавський полковник Ф. Жученко захопив І.