Церковь играла огромную роль.
1. Вся власть от бога. Церковь освещала и благословляла монархов при вступлении на престол. Без "визы" Римского папы ни один монарх не мог править.
2. Церковь это центры грамотности, науки и культуры.
3. Церковь это регистрация рождений, браков и смертей. И не просто регистрация. Практически разрешение Бога на законность этих событий.
4. Повседневная жизнь, торговля, работы и заключение сделок - все проходило с благословения Церкви. Священник это и нотариус и свидетель и часто судья.
5. Инквизиция и контроль всех сфер деятельности народа и государства.
6. И наверное одно из главных - Церковь после монарха самый крупный феодал, владевший огромными землями и тысячами крестьян.
Поредевшие полки нуждались в пополнении, непрерывно проводились наборы ратников. И в 1705 г. появилась рекрутская повинность. Отныне военная служба легла и на плечи податного населения, причём служить надо было пожизненно. Не случайно в деревнях с рекрутом прощались, как с покойником — с причитаниями и плачем. Так создавалась регулярная армия — армия европейского типа, единообразно вооружённая, обученная тактике ведения войны, с профессиональным офицерским корпусом и новыми родами войск. Основной тактической единицей стал полк. Полки объединялись в бригаду, бригады — в дивизию. Для управления войсками создавались штабы. Окончательно упразднялась старая система чинов и утверждалась новая, даже отдалённо не напоминавшая о местничестве. Теперь каждый чин давался за личные заслуги и выслугу лет. Это была уже сила, не сопоставимая с прежним дворянским ополчением, когда каждый шёл на государеву службу с тем, с чем мог. Офицерский корпус был особой заботой Петра I. Он сам начал служить с низших чинов и всё дворянство заставил тянуть солдатскую лямку. Было запрещено производство в офицеры тех, кто «с фундаменту солдатского дела не знает». Много позднее, когда Петру чин вице-адмирала, было объявлено, что он возведён в новое звание «в образец прочим, что воинское достоинство получают единственно по заслугам, а не породою и счастьем». Этот указ сопровождала пространная «письменная реляция подвигов» царя, совершённых им на поле брани.
Ім’я Богдана Хмельницького назавжди лишилося в пам’яті народній. Видатний воїн, мудрий, далекоглядний політик, проклятий ворогами за безмежну любов До вітчизни і друзями — за страшну помилку, якої припустився мимоволі, рятуючи Україну від польської навали, він перед смертю гірко скаже: «Бог знає, братове, чиє це нещастя, що не дав мені Господь закінчити війну так, як хотілося…».
А хотілося йому об’єднати Україну і зробити з неї велику державу, самостійну і горду. Та не вдалося. По смерті його настала страшна Руїна, горе велике усім землям і народу українському, але винен у цьому був до деякої міри і сам Богдан.
І все ж народ цінує і любить свого героя. Безліч пісень присвячено Богданові Хмельницькому. Але в жодній не знайдемо осуду чи гіркого докору на його адресу.
Цей образ зобража козацького героя, Подібний грекам тим, до кого впала Троя, Помпею й Цезарю, що славнії у Римі, Хмельницький рівний став ділами в нас своїми. Незборений в боях дістав був добрий кінець, – Вітчизні сином був, достойний став отець, – так зображував Хмельницького невідомий автор XVII століття.
Пісня «Чи не той то хміль», була створена після битви під Жовтими водами. У ній позитивно оцінюється визвольна війна Хмельницького і засуджується загарбницька політика польської шляхти.
В думі «Хмельницький і Барабаш» художній прийом протиставлення яскраво вимальовує протилежність ставлення Хмельницького і Барабаша до рідної землі. Зрадник Барабаш дбає лише про себе, а Хмельницький — навпаки, жертвуючи собою, дбає про добробут рідного народу. У пісні «Ой Богдане, Богданочку» висловлюється прохання буковинців визволити їх з-під ярма польської шляхти. А в думі «Перемога під Корсунем» говориться про велику радість козацтва, викликану перемогою та полоненням пана Потоцького.
Звичайно, образ гетьмана в народній творчості подавався ідеалізовано. Він — «отець вольності», «батько Хміль», захисник найширших народних мас. Народ належно поцінував наміри гетьмана, а вони були національно оборонними, державотворчими, тож і змалювання образу гетьмана не могло бути іншим.
Історія відкрила очі і на помилки Богданові і на його досягнення. Але те, що в народі він заслужив таке трепетне відношення, говорить про велику повагу до цього історичного діяча і до всього, що він зробив