Відомий український байкар Леонід Глібов створив багато повчальних творів, у яких гостро засуджує некомпетентність суду, жорстоке ставлення панів до простого люду, неробство, висміює хвальків та брехунів, викриває підлабузництво.
Алегоричність завжди лежить в основі будь-якої байки: нам розкриваються людські і суспільні вади через образи рослин і тварин. А ще такий твір складається з оповідної та повчальної частин. В оповіді ми зустрічаємо розповідь про якусь подію, мораль якої міститься у другій частині.
Майстерним пером байкаря змальовано лицемірну Лисицю, яка вдається до жахливого вчинку, тому що пташенят «прехорошенько всіх поїла», хоча так гарно відгукувалась про них. Мораль байки «Лисиця-жалібниця» зрозуміла: бувають лукавими і люди, які часто голублять словами, але здійснюють погані вчинки. Лицемір – ось хто є хитрим і підступним, подібно до Лисиці.
Глібов бачив, яким важким було становище кріпаків, яких гнобили поміщики. А як грабували людей чиновники, що служили в царських установах, коли сприяли інтересам панської верхівки, покриваючи їх злочини. Всю ганебність несправедливого суду і показав автор у байці «Щука». Головна «героїня» живе у ставку і декого вже «заїла в смерть», а інших «обідрала». Ніхто не має від неї життя, але Щука не має страху перед відповідальністю, тому що водить дружбу із Лисицею, якій часто посилає свіженьку рибку. Тож коли її все-таки притягають до суду, хижачка повністю покладається на Лисицю. Лисиця придумує покарання для Щуки: судові засідателі, за її порадою, вирішують кинути звинувачувану у річку. Виходить, чиновники стоять на сторожі інтересів того, хто дасть більшого хабаря. Глібов противник таких судів, він прагне викрити хабарництво.
Ще одна не менш насичена емоційністю байка — «Вовк та Ягня». Леонід Іванович спрямовує силу алегоричного слова проти кріпосників і їхнього свавілля. Вовк — нещадний панський самодур, а Ягня — звичайний селянин, який, перебуваючи у кріпацтві, кориться волі свого пана. Таким знедоленим співчуває автор. Він розуміє, що кріпак і кріпосник — це вороги, які ніколи не примиряться.
Велике мужності байкаря, що він своїми влучними творами викриває вади характеру людей та пороки суспільства.
ЕМА ВОЙНЫ В ТВОРЧЕСТВЕ. Великая Отечественная война, начавшаяся 22 июня 1941 года, стала событием, которое во многом определило жизнь Александра Твардовского и жизнь его поэзии.
В произведениях Твардовского военных и послевоенных лет главное место занимает, патриотическая тема — в самом важном и высоком значении этого слова. Тяжелые военные будни, где сама война приравнена к тяжкому труду, дружба, доказанная кровью, долгожданная победа, любовь к родине, память о пережитом, память о погибших, тема бессмертия, призыв к миру — таков круг тем, к которым обращается поэт в эти годы. Нашли отражение в военных стихах и горькая пора отступления, и высокое понимание солдатами чести и долга:
И про отвагу, долг и честь
Не будешь зря твердить,
Они в тебе.
Какой ты есть,
Каким лишь можешь быть.
По форме стихи военных лет разноплановы: это и зарисовки с натуры, и исповеди-монологи, и торжественные гимны:
Стой, красуйся в зарницах
И огнях торжества.
Мать родная, столица,
Крепость мира, Москва!
Вершиной поэтического наследия военных лет по праву считается поэма «Василий Теркин» (1941-1945) — памятник величию духа советского воина “в Великой Отечественной войне.
«Книга про бойца», как назвал ее сам поэт, воссоздает достоверную картину фронтовой действительности, раскрывает мысли, чувства, переживания человека на войне. Она выделяется среди других произведений тех лет особой полнотой и глубиной реалистического изображения народно-освободительной борьбы, бедствий и страданий, подвигов военного быта. Главный герой поэмы — Василий Теркин — олицетворяет фактически весь народ. В этом образе нашли художественное воплощение все самые лучшие черты и качества русского национального характера. Образ Василия Теркина действительно вбирает то, что характерно для многих.