Точно определить, какой смысл вложил сам Лермонтов в тему гибели трёх пальм, трудно. Но ходом повествования подчёркнуто, что пальмы сами накликали беду на свои гордые пышно-зелёные головы. Их ропот на “приговор” Бога стоять, ничей не радуя взор, был услышан. Тотчас явился караван.
Пальмы исполнили своё предназначение: дали людям тень; ручей, хранимый их корнями и листвой, утолил жажду путников. Но ни благодарности, ни слов восхищения своей красотой пальмы не услышали – когда опустилась ночь и стало холодно, люди использовали их как дрова для костра. Утром на месте, где был оазис, остался пепел от сгоревших пальм и обречённый на умирание среди песков ручей.
По-видимому, в этом отразилось отношение самого Лермонтова к людям, в массе своей подверженным эгоизму, неблагодарности и жестокости. Эти человеческие качества и стали причиной гибели пальм, не ведавших последствий своих благородных стремлений.
мона коронку :)
1)у філософії романтизму знайшли своє оригінальне продовження ідеї природного права, адже вона виступала з обґрунтуванням права народів на вільний самобутній розвиток природних форм життя та культурних національних традицій. Крім того, необхідно відзначити певну співзвучність ідей романтизму з ідеями природного права на людську гідність і національне самовизначення. Справа в тому, що формування романтичного світогляду в Європі збіглося в часі з конституюванням європейських народів у нації
2)Сумні і важкі визнання! Те, що ми дізнаємося про Печоріна з його щоденника, із розповідей інших дійових осіб, викликає до нього подвійне ставлення. Ми не можемо не засуджувати Печоріна за його ставлення до Бели, до княжни Мері, до Віри, до доброго Максима Максимовича. Але ми не можемо йому не співчувати, коли він уїдливо висміює аристократичне "водяне товариство", викриває підступність Грушницького і його приятелів. Ми не можемо не бачити, що Печорін на голову вище оточуючих його людей, що він розумний, освічений, талановитий. Але в той же час нас відштовхує байдужість Печоріна до людей, його нездатність на справжнє кохання, дружбу. Печорін захоплює нас спрагою життя, прагненням до кращого, умінням критично оцінити свої вчинки. Однак глибоко несимпатичний герой своєю "жалюгідністю дій", марною розтратою сил. Цю суперечливість характеру помічає в собі сам Печорін: "В мені дві людини: одна живе у повному розумінні цього слова, інша мислить і судить її..."
Объяснение: