В мае 1811 года Пушкину исполнилось 12 лет. Родители решили было отвезти его в Петербург и отдать на воспитание в Иезуитский коллегиум. Но в это время до Москвы дошёл слух, что царь Александр I намерен открыть осенью в Царском Селе новое, ещё небывалое в России учебное заведение – Лицей. Слух этот заинтересовал отца Пушкина, Сергея Львовича, любителя всяких новостей. Сергей Львович навёл справки и скоро узнал, что Лицей должен готовить будущих царя, государственных деятелей. В то время царь Александр I ещё был вольнодумцем. Его отец, деспот Павел I, был убит придворными, и Александру, чтобы удержаться на престоле, приходилось проявлять мягкость души и свободу мыслей, что он и делал некоторое время. В Лицее должны были бесплатно жить и учиться дети родовитых дворян: предполагалось, что по окончании Лицея они займут важные государственные должности по дипломатической и военной части. Царь хотел лично наблюдать за воспитанием лицеистов и потому приказал открыть Лицей в Царском Селе, в четырёхэтажном флигеле, примыкавшем к большому царскому дворцу. И бесплатное обучение, и покровительство царя, и блестящая карьера в будущем – всё это взволновало Сергея Львовича, и он решил во что бы то ни стало устроить сына в Лицей. Но детей родовитых дворян было много, а в Лицей принимали всего тридцать воспитанников. Надо было хлопотать, искать протекции. Обычно ленивый и беспечный, Сергей Львович тут проявил достаточную энергию и добился того, что его сыну разрешили держать экзамен. В июле Пушкин вместе с дядюшкой Василием Львовичем, известным в ту пору поэтом, выехал на лошадях из Москвы в Петербург. Он выдержал экзамен и был принят в Лицей. 19 октября, утром, в тихом живописном Царском Селе, во дворцовом флигеле, произошло торжественное открытие Лицея. После молебна в придворной церкви лицеистов, 10–14-летних мальчиков, одетых в новую парадную форму – в синие мундиры с красными воротниками, шитыми серебром, в белые брюки и высокие ботфорты, – ввели в большой лицейский зал. Между колонн стоял стол, покрытый красным сукном с золотой бахромой. На столе лежала "Высочайшая грамота" – указ царя об открытии Лицея. Лицеистов выстроили в три шеренги справа от стола. Вместе с ними встало их взволнованное начальство: директор, инспектор, гувернёры, – а напротив, лицом к ним, выстроились лицейские профессора и чиновники. В торжественной тишине чиновник из министерства народного просвещения тонким, дребезжащим голосом прочитал указ об открытии Лицея и устав Лицея, в котором говорилось, что в этом "новом святилище наук" телесные наказания запрещаются. Это было необыкновенно и ново, потому что в те годы во всех учебных заведениях школьников секли розгами самым унизительным образом. Потом директор Лицея, держа в дрожащих руках длинный лист бумаги, невнятно и робко прочитал скучную, длинную речь. Но вот следом за ним к столу смело, с достоинством вышел молодой профессор политических наук Куницын. Он не читал свою речь, а говорил уверенно, громко, обращаясь не к царю, а к лицеистам. Он призывал их к славе, к служению отечеству, народу, к честному выполнению долга гражданина и воина. В его речи не были и тени раболепства, он ни разу не упомянул имени царя. Это тоже было необыкновенно. Все ораторы обычно призывали своих слушателей к служению прежде всего царю, а потом уже отечеству, народу. Куницын смело нарушил этот обычай. И это глубоко взволновало лицеистов и запало в их души на всю жизнь. Через 25 лет, за три месяца до своей трагической смерти, Пушкин в день 19 октября, в "Лицея день заветный", вспоминал о речи Куницына и только о ней как о большом событии в день открытия Лицея. Лицеисты с восторгом слушали смелую речь Куницына и смотрели на него, как на человека необыкновенного. И он действительно оказался необыкновенным человеком. В течение шести лет он был их любимым профессором. Он воспитал в них чувство чести и независимости, стремление к свободе, ненависть к тирании и рабству. "Он создал нас, он воспитал наш пламень. Поставлен им краеугольный камень, Им чистая лампада возжена..." – писал о нём Пушкин в 1825 году в ссылке, в Михайловском, в стихотворении, посвященном четырнадцатой годовщине открытия Лицея.
I варіант Рабство — ганебна сторінка в історії людства. Довгий час несправедлива доля перетворювала життя мільйонів людей на страхіття. Особливо постраждали представники негроїдної раси. Громадськість і цивілізований світ повстали проти цього суспільного явища. Тільки в кінці XIX століття рабство було заборонено. Цієї проблеми торкається у своєму пригодницькому романі «П’ятнадцятирічний капітан» Жуль Верн.Головні герої твору — Дік Сенд, місіс Уелдон та її син Джек, п’ятеро вільних негрів і кузен Бенедікт — через зрадництво кока Негору опиняються в країні, де процвітає работоргівля. Письменник змальовує жахливі картини переслідування африканських племен, коли через десяток рабів вбивали двохсот мирних людей. Цей живий товар мандрував від одного авантюриста до іншого. Для рабо- торгівців життя людини — дрібниця. їхній шлях политий кров’ю безвинно вбитих людей. Тільки на них чекало не менш жахливе покарання. Ж. Верн виступає проти цього ганебного для людства явища. Воля — головна цінність у житті людини. І ніхто не має права позбавити людину волі. II варіант Усі ми знаємо, що людське життя — це найцінніший скарб. Жодна людина не має права знущатися над іншими, позбавляти свободи. Проте природа людини породжена двома стихіями — добра і зла. Людина мріє бути справедливою і доброю, а насправді спричинює велике зло своїм ближнім.Прикро, але й сьогодні, у двадцять першому столітті тема рабства, пригнічення однієї людини іншою залишається не менш актуальною, ніж кілька століть тому. Наші співвітчизники у пошуках кращої долі вирушають на заробітки за кордон, а там... Незахищені законом, позбавлені прав, вони стають іграшкою в руках жадібних і жорстоких людей.Прикро, але й сьогодні, у двадцять першому столітті люди стають рабами. Сподіваючись знайти щастя, вони гинуть у страшних муках, виконуючи щодня принизливу й тяжку роботу. У романі «П’ятнадцятирічний капітан» Ж. Верн засуджує рабство і проголошує швидке визволення людства з-під цього страшного ярма. На думку письменника, причини існування рабства полягають у невігластві й темноті тубільців. Африканці були позбавлені можливості відстоювати свої людські права. їх вожді були підкуплені й залякані так званими представниками цивілізованого світу, які насправді були справжніми злодіями й вбивцями: «То були пройдисвіти різного ґатунку, злочинці, збіглі каторжники, одне слово, покидьки суспільства».Страшні картини, змальовувані письменником, переконують нас в антиприродності, немилосердності встановленого в Африці прибульцями з материка ладу. Полонений капітан «Пілігрима» на власні очі бачить весь жах життя невільників, з якими поводилися гірше, ніж з тваринами. Так, наприклад, у каравані Алішу було більше п’ятисот невільників, але серед них не було літніх чоловіків. Для ринку годилися тільки здорові юнаки, молодики та діти, тому всіх інших просто безжально вбивали під час облав. Бідні матері тягли за собою босих і голих малюків, оскільки вже не мали сили нести їх на руках.Жінки й чоловіки, ледь прикриті шматками цупкої тканини, страждали від ран та виразок. Наглядачі шмагали невільників нага- ями ні за що ні про що. Якщо хтось із бідолах падав від хвороби чи знемоги, адже не годився на продаж, його добивали з рушниць або ножами. Рабів ставили по двоє та з’єднували колодкою — «жердиною футів шість завдовжки і рогачами на кінцях, що замикалися залізними скобами на шиях». Вільними залишалися тільки руки та ноги, щоб іти й нести важку ношу. Невільників майже не годували, їм роздавали по пригорщі маніокового борошна аби хоч трошки підтримувати фізичні сили. Страшною була доля тих, хто знесилений падав на землю. За караваном скрадалися хижі звіри, які відразу розривали нещасних. Дік Сенд згадував, що за тиждень «подорожі» померло близько двадцяти чоловік.На ринку рабам дивилися зуби й примушували приносили палицю, щоб подивитися, як вони бігають: «Усі, чоловіки й жінки, переймались почуттям глибокого сорому й кривди за свою зневажену людську гідність. Хіба що діти не розуміли, як їх принижують». Не менш жахливим було становище підданих африканських вождів, які фактично нічим не відрізнялися від рабів. Володар міста Казонде, в якому знаходився один із найбільших невільницьких ринків, був розпусним п’яницею. З власної примхи він калічив рабів, воєначальників, міністрів. Підданці нетерпляче чекали його смерті. Насправді ж смерть Муані-Лунга принесла багато страждань. За давньою традицією, разом із померлим вождем ховали заживо його рабів.Чи боялися работоргівді чого-небудь в цьому світі, вбивши своєю поведінкою будь-яку віру в добро й милосердя? На думку письменника, такою силою була цивілізація. Ж. Верн неодноразово наголошує, що діяльність науковців, таких як Лівінгстон, була спрямована проти рабства. Якби там, в Європі, прислухалися до голосу очевидців й вживали відповідних заходів, рабство було б знищено.Як бачимо, сподівання письменника були марними. Людство ще не знайшло справедливого покарання для тих, хто порушує закони моралі й знущається над людьми.
Лермонтов сам лично был очень сильным физически человеком и очень действенным по своим устремлениям.
Есть такое русское слово - ПОРАЗИТЬ. Оно и сейчас почти прозрачно, а были времена, "не то что нынешнее племя", когда это слово было очень обиходным.
Для Лермонтова поэт должен не развлекать, не утешать, не объяснять, а ПОРАЖАТЬ серца людей.
Также кинжал, как и поэт, утратил свое значение
Объяснение: