Та за таким царем ми проживемо віки вічні, мов у Бога за дверима.Пішли дні за днями. Лис Микита був добрим царем, справедливим і м’якосердним, тим більше, що тепер не треба було самому ходити на лови, засідати, мордувати. Все готове, зарізане, навіть обскубане і обпатране приносили йому послужливі міністри. Та й справедливість його була така, як звичайно у звірів: хто був дужчий, той кращий, а хто слабший, то ніколи не вигравав справи.Жили собі звірі під новим царем зовсім так, як і без нього: хто що зловив або знайшов, той їв, а хто не зловив, той був голодний. Кого вбили мисливці, той загибав, а хто втік, той радів, що живе. А проте всі були дуже раді, що мають такого мудрого, могутнього і ласкавого царя, а надто такого несхожого на всіх інших звірів.І Лис Микита, зробившись царем, жив собі, не тужив. Тільки одного боявся: щоб фарба не злізла з його шерсті, щоби звірі не пізнали, хто він є справді. Для того він ніколи не виходив у дощ, не йшов у гущавину, не чухався і спав тільки на м’якій перині. І взагалі він пильнував, щоб нічим не показати перед своїми міністрами, що він є Лис, а не звір Гостромисл.Так минув рік. Надходили роковини того дня, коли він став царювати. Звірі надумали врочисто святкувати той день і справити великий концерт. Зібрався хор з Лисів, Вовків, Ведмедів, написали чудову кантату, і ввечері після великих процесів, обідів і промов на честь царя хор виступив і почав співати. Чудо! Ведмеді ревли басом, аж дуби тряслися. Вовки витягали соло, аж вуха в’янули. Але як молоді лисички в народних вбраннях задзявкотіли тоненькими тенорами, то цар не міг втриматися. Його серце було переповнене, його обережність заснула, й він, піднявши морду, задзявкотів і собі по-лисячому. Господи! Що сталося? Всі співаки відразу затихли. Всім міністрам і слугам царським відразу мов полуда з очей спала. Та це ж Лис! Простісінький фарбований Лис! Ще й паскудною олійною фарбою фарбований. Тьху! А ми собі думали, що він не знати хто такий! Ах ти, брехун! Ах ти, обманщик!І, не згадуючи вже ні про його добродійства, ні про його хвалену мудрість, а люті за те, що так довго давали йому дурити себе, всі кинулися на нещасного Микиту і розірвали його на шматочки.
У благородных и благоверных родителей, которых звали Кирилл и Мария, родили три сына - первый - Стефан, второй - тот Варфоломей, третий - Пётр. Стефан и Пётр быстро изучили грамоту, Варфоломей не быстро научился читать, но как-то медленно и не прилежно. Учитель с большим старанием учил Варфоломея, но отрок не слушал и не мог научиться, не похож он был на товарищей, учащихся с ним. За это часто бранили его родители, учитель ещё строже наказывал, а товарищи укоряли.
И отрок втайне начал молиться Богу, говоря: "Господи! Дай мне выучить эту грамоту!"
И один раз он встретил черноризца¹. Он молился, а отрок стал ожидать, когда тот кончит молитву.
Когда старец повернулся к нему и сказал: "Чего тебе надо, чадо?"
Отрок же ответил: "Я больше всего хочу выучить грамоту."
Старец дал ему кусок белой просфоры и сказал, что если отрок его съест, он за день выучит грамоту. Потом отрок пригласил его к себе домой. Когда они начали читать, отрок сказал, что он не может, и вдруг неожиданно он начал хорошо читать. И родители и братья удивились.
А когда братья Варфоломея женились, отрок не захотел жениться.
Родители ему сказали, чтобы он поухаживал за ними, потому что они стары, бедны, больны и некому за ними поухаживать. А когда Варфоломей положит их в гроб и засыплет в землю, он может желание исполнить. Через несколько недель родители умерли и отрок положил их в гроб и засыпал в землю.