був вечір. звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. в одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— гарний набуток! я ж вам казав — надя дасть пляшечку. мене тато завжди до наді посилає, коли хоче промочити горло.
один із супутників "бувалого" хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має ані найменшого відношення до тих двох.
врешті вони ввернули у якусь напівтемну браму. пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.
хлопець у хутряній шапці відмовився пити:
— ні-ні, я не хочу.
— боїшся — мама битиме? чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— що ти! розумієш, я…
— тихо! — раптом шикнув третій. — хтось іде!
двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
третій, високий, спіткнувся об ящик…
у дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. учнівського квитка хлопець при собі не мав.
немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— і що ж, хлопче, було дуже весело? отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? і компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? втекли, а тебе покинули… нічого не скажеш — вірні друзі.
хлопець мовчав. знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.
— а знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству… що? кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? ну, гаразд. іди, йди, йди…
хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.
сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.
був вечір. звичайний вечір з першим, дуже раннім і дуже лапатим снігом. ліхтарі на дротах понад бруківкою гойдалися од вітру, і з ними разом гойдалися тіні на землі, і густа, мереживна, схожа на театральну, завіса снігу. вгорі вона була біло-прозора, а низом, ближче до тротуарів, — зелена й синя від неонового, студенішого за сніг вогню реклами.
однак трьом хлопчакам, які вийшли з магазину, було зовсім байдуже, якого кольору сніг. в одного кишеня відстовбурчувалася, він ласкаво поплескав по ній і прицмокнув:
— гарний набуток! я ж вам казав — надя дасть пляшечку. мене тато завжди до наді посилає, коли хоче промочити горло.
один із супутників "бувалого" хлопчини голосно реготав, зачіпаючи плечем перехожих, а другий — високий, у хутряній шапці — весь час намагався йти осторонь, мовби хотів показати, що не має ані найменшого відношення до тих двох.
врешті вони ввернули у якусь напівтемну браму. пройшли на подвір’я, де добули з кишені булку, оселедця і пляшку вина.
хлопець у хутряній шапці відмовився пити:
— ні-ні, я не хочу.
— боїшся — мама битиме? чи, може, компанія не та? — насмішкувато запитав один.
— що ти! розумієш, я…
— тихо! — раптом шикнув третій. — хтось іде!
двоє кинулись тікати: двір був прохідний, мабуть, вони знали про це.
третій, високий, спіткнувся об ящик…
у дитячій кімнаті міліції записали прізвище затриманого, його адресу, номер школи. учнівського квитка хлопець при собі не мав.
немолода жінка втомлено мружила очі, ніби надто довго дивилася на яскраве світло:
— і що ж, хлопче, було дуже весело? отак, як бездомні кошенята, на чужому подвір’ї, біля смітника, — дуже весело? і компанія чудова, такі виховані джентльмени, правда? втекли, а тебе покинули… нічого не скажеш — вірні друзі.
хлопець мовчав. знервовано м’яв шапку і не дивився на жінку.
— а знаєш, це навіть добре, що вони втекли: пізнаєш ціну такому товариству… що? кажеш, не знаєш навіть їхніх прізвищ? ну, гаразд. іди, йди, йди…
хлопець перевів подих, ніби хотів щось вимовити, однак не сказав нічого, тільки постояв ще якусь мить і вийшов, не прощаючись.
сніг усе падав, і вулиця посвіжіла, поширшала од хрумкої, чистої пороші. спохмура позираючи собі під ноги, хлопець ішов поволі, мовби й не помічав снігу, бо шапку так і не вдягнув.
Рассказ А.П.Чехова « О любви» повествует о любви нежной, о любви истинной. Павла Константиновича не зря величают благородным человеком. Он случайно полюбил, как будто свою вторую половину встретил. Любовь, как оказалось, была взаимной. Алехина нельзя назвать безвольным человеком. Он не дает воли чувствам лишь оттого, что они запретны. Павел Константинович уважает мужа Анны Алексеевны, жалеет ее детей. Что станет с ними, позволь он себе вторгнуться в их жизнь?! Алехин не желает разрушать чужие жизни, чужую семью. Дело не в том, что его хорошо приняли в доме, нет. Просто он такой человек, который умеет чувствовать боль другого человека. Павел Константинович все же открылся Анне Алексеевне. Они оплакали свою любовь, и жили дальше, бережно ее храня. Ведь лучше страдать им двоим, чем заставлять мучиться всю семью.
Мне понятна позиция Алехина и Анны Алексеевны: если им не суждено испытать счастья вдвоем, то не нужно мучить других людей.
В заключении мы видим, что существует очень много интерпретаций понятия счастье. Счастье у каждого своё, оно может быть маленьким и тихим, а может стать всеобщим достоянием, опять же всё зависит от человека.
Источник: Что значит быть счастливым по рассказам Бунина, Чехова, Куприна сочинение