Память ... Синие глаза моей Родины смотрят на меня с любовью и печалью. Эти глаза хранят память о погибших сынах. Они сберегли от недруга родную землю. Они всё отдали, чтобы никогда не замолкали соловьи в родимых рощах. Они по разоренной и обугленной земле из края в край. Они сами стали землей и травой. Война не прощается с нами. Воспоминания о ней не покидают нас, как не покидало мужество сердца защитников нашей Родины. Их кровь сегодня течет в наших жилах. Мы живем, чтобы сохранить память о мертвых, кричать их имена на весь мир! Ведь благодаря им, погибшим в этой бойне, наша страна вновь стала могучей и свободной.
Память сильна, она никогда не оставит юные поколения. Да, воскресить никого нельзя, исправить ничего невозможно.
"Но живы навсегда
В сокровищнице памяти народной
Войной испепеленные года". (А.Ахматова)
Велику прозу В.Бикова поділяють на воєнну і побутову. Хоча справжній талант непересічного майстра проявився саме у повістях на воєнну тематику, поставивши твори письменника серед шедеврів антимілітаристичної психологічної прози про другу світову війну.
Сюжет твору не позбавлений пригодницького начала: в основі його - втеча з концентраційного табору, розташованого в австрійських Альпах. Волею випадку, відстоюючи власну гідність у конфлікті з есесівцем, Іван Терешко здійснює чергову втечу з фашистського полону (усі попередні закінчувались невдало). Утікач виходить переможцем зі спущеними в погоню вовкодавами, хоча сам залишається з незагоєними від укусів ранами на нозі. Його супутницею випадково стає італійська дівчина Джулія, котра, скориставшись ситуацією, теж втікає з табору. Іван, що спочатку бажав усамітнитись від нав'язливої попутниці, стає ніби мимоволі опікуном беззахисної дівчини... Пригодницьке начало поступається далі лірико-романтичному і жертовно-героїчному: осмислюється традиційна вже, але невичерпна в художньо-філософських вимірах проблема „кохання і війна", витоки якої у древніх епосах, у багатьох шедеврах світової класики, у якій порушувалась чи то патріотична, чи то визвольна, чи то революційна тематика.
„Альпійська балада - це гімн коханню, що нерозривно поєднане із моральним стоїцизмом простої людини, радянського солдата, дух якого не зламали найжахливіші умови гітлерівського полону, зради і малодушність деяких своїх співвітчизників (коли герой ще на початку війни втікав з полону і переховувався в українській хаті, він знову попадає у руки фашистів через підлість кума господаря, через бажання пристосуванця-обивателя прислужитись окупантам), приниження, фізичні муки і сама смерть, що стала порятунком для дорогої тепер людини - ще зовсім недавно чужої і незнайомої іноземки. Були надії на звичайне людське щастя, яке можливе в умовах миру: війна, програна гітлерівцями на Сході, йшла поступово до свого завершального кінця.
Радянський полонений Іван Терешка, родом із Білорусії, разом з друзями розробляє план втечі із табору смерті. Для цього намагались підірвати бомбу, яку есесівці наказують розібрати. Ситуація загострюється. Іван, захищаючи свою людську гідність, кидається на охоронця, який фізично і морально знущається над в'язнем. Виснажені голодом і нелюдськими умовами дехто з полонених, користуючись сум'яттям, виривається у загадкову й загрозливу невідомість альпійських лісів і гір.
Це визначає першу колізію (власне сюжетну лінію) - боротьбу людини за свободу, протистояння фашистським переслідуванням. Саме тут і окреслюється духовно-моральна стійкість полоненого солдата, простого хлопця з білоруського села Терешки - маленької людини війни, котра у буденному подвигу підніметься до небуденної, сакральної величі.
Першу колізію поглибить друга - головна, яка і визначить провідну ідею твору: любов і жертовність сильніші за смерть, вони відкривають людині справжній смисл життя, роблячи її могутньою і прекрасною, дають можливість пізнати щастя навіть серед перенесених страждань, серед жорстоких випробовувань, є важливими факторами в осмисленні краси і величі світу, котрий потребує порятунку від земного зла, від руйнівних сил мілітаристського безумства, молоху війни.
Почуття, стан душі, життєві цілі і мрії героїв у повісті метафорично асоціюються з природою, з краєвидами Альп, контрастними в своїй основі, несучих знаковий у художньому розумінні смисл.
Вершини гір, укриті снігом, ніби уособлюють холодний подих смерті. І багаті квітами й різнотрав'ям, життєдайними дарами природи розкішні неповторною красою альпійські луки.
Саме на них спізнають щастя кохання (до цього вони були просто втікаючими в'язнями з табору знищення) Іван та Джулія - представники різних народів і соціальних станів (юнак був простим колгоспним трактористом з далекої і загадкової Білорусі, дівчина - донька заможних італійців, антифашистка за переконанням). Серед цієї мальовничої екзотики зароджується і нове життя. Тепло і життєдайність лук з розкішними маками дарують блаженство і незвідану радість, ті найщасливіші життєві миті, котрих їм більше не доведеться пізнати: незабаром Іван загине, даючи можливість врятуватися Джулії, котра ще й не могла знати, що у ній зародилось нове життя - син, якого і назве в честь батька (тобто, італійський варіант найпопулярнішого у слов'янському світі імені - Джованні).
Італійка Джулія - дівчина з заможної сім'ї. Вона виросла в достатку, є значно освіченішою за хлопця з білоруського села Терешки. Однак дівчина з Італії глибоко співчуває Івану, схиляється перед його подвигами, ніжно цілуючи рани, нанесені війною: цим самим Джулія ніби демонструє вдячність перед представником тієї такої загадкової у життєвих випробовуваннях, стражданнях і жертвах цивілізації, на котрій лежала сакральна місія порятунку світу од коричневої чуми.
Объяснение: