Сьогодні дочитав книгу польського письменника "Хрестоносці". Ніколи більше не мріятиму про лицарські часи. Виявилося, що звання лицаря — то звання розбійника з битого шляху.
Проте деякі риси баронів-розбійників викликали в мене повагу. Насамперед, це наявність ідеалу, яким повинен бути лицар. Цьому ідеалу відповідав франкський граф Роланд. Скоріше, він сам і був цим ідеалом.
По-перше, він виконував свої обов'язки перед сюзереном і був вірним васалом. Через те він охоче виконує смертельно небезпечне завдання тримати оборону у Ронсенвальській ущелині. Тим паче, що це відповідає другій головній чесноті ідеального лицаря — бути відважним воїном на турнірі і справжній війні. До того ж тут була війна "за християнську віру" з "безбожними" маврами. Хоча сам Христос, мабуть, не впізнав би свого вчення в тому, у що вірив звитяжний граф.
Як кожний лицар, Роланд поважає свою зброю. Його меч і його сигнальний ріг мають власні імена, як найближчі друзі. І до друзів ставиться так, як до зброї. Бо ж і від них залежить виконання воїнського кодексу.
Але Роланд відважний до нестями. Його почуття особистої честі переходить у сваволю. Він не хоче ані з ким ділити славу. Через те гине сам і губить тисячі франків. Бо що життя лицаря, як не гонитва за славою? Тому його розуміють і підтримують інші герої битви. Кузен, наприклад, стримує його, коли Роланд збирається сурмити у свій ріг Оліфант: все одно, Карл не встигне, а хоробрі повинні вмерти без жалю.
Та сам граф гірко карається, коли наприкінці битви розуміє, що загинули 12 перів Франції, друг і родич Олів'є. І це незважаючи на те, що сарацини тікають, залишивши поле битви за Роландом.
Бо, зрештою, найбільше почуття, яке живе у душі лицаря, — це патріотизм, вірне служіння Франції та її королю. Слава Роланда — слава Франції, ганьба Роланда — ганьба батьківщини. Честь лицаря свята, бо то є честь його вітчизни. Ось що головне для ідеалу лицаря середньовічної доби.
Звичаї, традиції українського народу. Повість «Гуси-лебеді летять» Михайла Стельмаха про власне дитинство. Це спогади про все, що було відчуто і пережито в ранні літа, пам’ять про рідних і односельців, про події, які пройшли колись перед очима. Звичаї та традиції українського народу письменник зображує так, як він їх побачив, запам’ятав, зрозумів. Мені дуже сподобалася повість Михайла Стельмаха «Гуси-лебеді летять», бо в ній змальований казковий світ, народна мудрість, споконвічні цінності мого народу. Культ матері, праці, рідного слова відкривається перед маленьким героєм твору. Відчувається у письменника глибока пошана до українських обрядів, звичаїв і ритуалів: з любов’ю ставляться селяни до землі, роботи з нею, до дерев, з якими розмовляють, як із живими. Тут і вишивані рушники, і калина, і повага до хліба. Всі ці закони життя вироблені упродовж багатьох сторіч. Змальовані у творі традиції і звичаї — це ті неписані закони, якими люди керуються в найменших щоденних і найбільших загальнонаціональних справах. Це те, що об’єднує окремих людей в один народ, в одну націю. Вони складалися упродовж усього довгого життя і розвитку кожного народу. В усіх народів світу існує повір’я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом.Українські традиції ввійшли в наше життя, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без паски і писанки. А обряд Святої вечері символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного роду, однієї нації.
Роланд — ідеал лицаря середньовічної доби
Сьогодні дочитав книгу польського письменника "Хрестоносці". Ніколи більше не мріятиму про лицарські часи. Виявилося, що звання лицаря — то звання розбійника з битого шляху.
Проте деякі риси баронів-розбійників викликали в мене повагу. Насамперед, це наявність ідеалу, яким повинен бути лицар. Цьому ідеалу відповідав франкський граф Роланд. Скоріше, він сам і був цим ідеалом.
По-перше, він виконував свої обов'язки перед сюзереном і був вірним васалом. Через те він охоче виконує смертельно небезпечне завдання тримати оборону у Ронсенвальській ущелині. Тим паче, що це відповідає другій головній чесноті ідеального лицаря — бути відважним воїном на турнірі і справжній війні. До того ж тут була війна "за християнську віру" з "безбожними" маврами. Хоча сам Христос, мабуть, не впізнав би свого вчення в тому, у що вірив звитяжний граф.
Як кожний лицар, Роланд поважає свою зброю. Його меч і його сигнальний ріг мають власні імена, як найближчі друзі. І до друзів ставиться так, як до зброї. Бо ж і від них залежить виконання воїнського кодексу.
Але Роланд відважний до нестями. Його почуття особистої честі переходить у сваволю. Він не хоче ані з ким ділити славу. Через те гине сам і губить тисячі франків. Бо що життя лицаря, як не гонитва за славою? Тому його розуміють і підтримують інші герої битви. Кузен, наприклад, стримує його, коли Роланд збирається сурмити у свій ріг Оліфант: все одно, Карл не встигне, а хоробрі повинні вмерти без жалю.
Та сам граф гірко карається, коли наприкінці битви розуміє, що загинули 12 перів Франції, друг і родич Олів'є. І це незважаючи на те, що сарацини тікають, залишивши поле битви за Роландом.
Бо, зрештою, найбільше почуття, яке живе у душі лицаря, — це патріотизм, вірне служіння Франції та її королю. Слава Роланда — слава Франції, ганьба Роланда — ганьба батьківщини. Честь лицаря свята, бо то є честь його вітчизни. Ось що головне для ідеалу лицаря середньовічної доби.