«
Я стоял у окна вагона, бесцельно глядя на бегущий мимо пейзаж, на полустанки и маленькие станции, дощатые домики с названиями черным по белому, которые не всегда успевал прочитывать, да и зачем.» Исходный текст
Как ребенок воспринимает окружающий мир? На этот вопрос пытается ответить автор предложенного для анализа текста.
Раскрывая поднятую проблему, автор описывает мальчика, которого увидел в поезде. Ребенок стоял в коридоре и непрерывно смотрел в окно. Долгое время мальчик провел у этого окна, хотя картина за ним не менялась. Д. Гранин удивляется: «Что он там высматривал, как ему не надоело, ведь это было совершенно бессюжетное зрелище, не то что экран телевизора». Но вскоре автор понимает, почему мальчику было интересно наблюдать за пейзажем за окном. Причина этого – в детском восприятии мира, в воображении, которое рисует потрясающие картины и делает, казалось бы, скучное зрелище завораживающим. Этот мальчик видел за окном то, что не мог увидеть взрослый – тайный мир, который ребенку нужно познать.
Наблюдения за мальчиком пробудили в памяти автора воспоминания о собственном детстве. Он понял, что когда-то был точно таким же любознательным ребенком. Д. Гранин делится эпизодом из своего детского путешествия, когда на одной из станций он увидел, как «мужик бежал за пареньком, который, прикрыв голову руками, мчался вдоль перрона». У мужика в руках был кол, а во взгляде бегущего мальчика читался неподдельный ужас. Автор вспоминает, какие сильные эмоции произвела на него эта картина. «Догонит ли его этот с колом, что будет с ним, за что он его так», — миллион вопросов пронесся его в голове, а воображение уже рисовало продолжение этой погони: «Парня догнали и бьют, и никто этого не видит». Мы понимаем из рассказа автора, что в детстве мир воспринимался более ярко и даже самые незначительные события дарили непередаваемые эмоции.
Образи Хіггінса і Пікерінга у п'єсі Б. Шоу "Пігмаліон"
П'єса "Пігмаліон" — це красива історія, в основі якої — міф про Пігмаліона. Головні герої цієї п'єси — це професор англійської фонетики Генрі Хіггінс та знавець індійських діалектів полковник Пікерінг. Вони дуже різні за характером і зовнішністю. Професор Хіггінс — це чоловік років п'ятдесяти, з сивим волоссям і зі зморшками на обличчі, невеликого зросту. А полковник Пікерінг — років шістдесяти, низького зросту, товстий, обличчя немов пожоване від старості, їхні характери можна визначити під час роботи професора, що проводив експеримент над дівчиною Елізою, вуличною квіткаркою. Хіггінс був постійно чимось невдоволений, розлючений і здавався, на перший погляд, невихованим. Спочатку він ставився до Елізи гірше, ніж до служниці. Але поруч завжди був полковник Пікерінг, який намагався заспокоїти Хіггінса.
Пікерінг виглядав благороднішим, ніж професор Хіггінс, бо той своєю нестримною поведінкою викликав відразу у своєї учениці Елізи. А Пікерінг веде себе виховано, спокійно, не звертає уваги на деякі "випади" Елізи. Закінчення роботи професора виявилося несподіванкою навіть для нього самого. Характери Хіггінса і Пікерінга можна також простежити під час великосвітського рауту. Тут вони в чомусь схожі: їхні жести, манери, вишукана мова, вміння показати себе з кращого боку. Та інтерес до дівчини у професора зникає, бо парі він виграв: дикунка тримала себе і говорила як справжня герцогиня. Що тепер з нею буде? Адже вона змінилася. Хіггінсу байдуже, він лише радіє, що виграв парі.
Незважаючи на деякі негативні риси, я поважаю і професора Хіггінса, і полковника Пікерінга як високоосвічених людей. На мою думку, освіта завжди потрібна людині. Бо якщо ти невихований, не вмієш ввічливо розмовляти, говорити правильно і добре ставитися до інших, — ти ніхто. У наш час освіта — це головне, незалежно від того, багата ти людина чи бідна.