В начале повести Катаева "Сын полка" повествуется о том, как трое разведчиков возвращались с задания. Они шли в место своей дислокации, но внезапно услышали звуки, которые напоминали всхлипы и тихие стоны.
Разведчики начали искать источник непонятных звуков и набрели на окопчик. В этом окопе они увидели изможденного мальчика, который спал. Это его сонные стоны и бормотания слышали воины.
Вдруг мальчик и испугавшись, вытащил заточенный гвоздь - так он решил обороняться от врагов. Разведчики успокоили малыша и сообщили ему, что они свои. Истощенный мальчуган, услышав русскую речь, только и смог Наши". После этого он потерял сознание, а разведчики забрали его с собой в расположение части.
Мальчика звали Ваней Солнцевым, он и был "сыном полка" в повести Катаева.
Рукопись «Слова» сохранилась только в одном списке, входившем в сборник древнерусских летописей, принадлежавший одному из наиболее известных и удачливых коллекционеров памятников русских древностей графу Алексею Мусину-Пушкину. Со слов самого Мусина-Пушкина, он приобрёл рукопись у бывшего настоятеля упразднённого к тому времени Преображенского монастыря в Ярославле архимандрита Иоиля (Быковского) в конце 1780-х годов. Однако эта версия, долгое время считавшаяся общепринятой, была опровергнута в исследованиях 1990-х годов. Согласно последним исследованиям, более вероятной считается версия о том, что Мусин-Пушкин, будучи обер-прокурором Синода, получил сборник, содержавший «Слово», из библиотеки Кирилло-Белозерского монастыря зимой 1791—1792 года и присвоил его[3].
Объяснение:
Молода неаполітанська вдова Діана перебуває в сум’ятті: її серцем заволодів секретар Теодоро. Намагаючись розібратися в почуття, графиня де Бельфлор зызнається собі, що якби цей розумний, красивий чоловік був від народження знатним, то вона дозволила б йому наблизитися до себе. Ситуація ускладнюється тим, що Теодоро симпатизує служниці Марселі: справа явно йде до весілля. Спроби впоратися з любов’ю Діані не вдаються: від імені неіснуючої римської подруги вона пише листа-зізнання Теодоро оцінити послання і переписати його «своєю рукою». Молода людина здогадується про справжні причини, що стоять за листом, але в той же час усвідомлює, що між ним і графинею – прірва. Дістається і Марселі: знемагаючи від ревнощів, Діана наказує замкнути служницю на кілька днів у своїй опочивальні.
Для Теодоро наступають важкі дні: графиня то дає йому надію, то жорстко відштовхує. Його відносини з Марсель руйнуються, і дівчина в помсту намагається наблизити до себе слугу Фабьо. У якийсь момент Теодоро не витримує і вихлюпує на господиню все накопичені емоції, дорікаючи її в тому, що графиня поводиться, як собака на сіні. Розмова на підвищених тонах закінчується ляпасами, якими Діана «нагороджує» свого секретаря гає за цією сценою граф Федеріко – один з шанувальників графині – він розуміє, що за спалахом Діаніниної люті стоїть пристрасть.
Граф Федеріко і маркіз Рікардо, давно і марно намагаються розтопити крижане серце молодої вдови, вирішують, що фаворита Діани потрібно прибрати з дороги. Вибравши на роль «головоріза» слугу Трістана, вони пропонують йому триста ескудо за вбивство Теодоро. Трістан з готовністю бере завдаток і негайно повідомляє товаришеві про підступний задум поклонників графині. Теодоро вирішує покинути палац Діани; прийшовши до пані, він дозволу виїхати в Іспанію. Графиня, сподіваючись, що розставання до й позбутися від серцевих мук, визнає його намір розсудливим. Але прощання затягується: Діана то Теодоро піти, то знову повертає.
Тим часом Трістан приступає до реалізації плану, який, за його задумом, повинен з’єднати графиню і секретаря. Він прямує до палацу старого графа Лудовіко. Двадцять років тому граф відправив на Мальту єдиного сина на ім’я Теодоро; хлопчик потрапив в полон до маврів, і з тих пір старий нічого про нього не чув. Представившись Лудовико грецьким купцем, Трістан повідомляє, що його син, який пережив багато пригод, знаходиться в будинку графині де Бельфлор. Лудовико негайно відправляється до палацу Діани. Побачивши Теодоро, він впізнає в ньому себе в юнацькі роки і оголошує спадкоємцем усіх своїх володінь. Секретар збентежений і розгублений; залишившись наодинці з Діаною, він зізнається, що історію з знайденим сином придумав Трістан. Однак для графині це вже не має значення: вона радіє тому, що між ними більше немає станових бар’єрів, і повідомляє всім оточуючим, що відтепер Теодоро – граф і її чоловік.